— Ходім! — скомандував містер Вордл. — Я віднесу її на руках.
По цих словах істерика в леді поновилася з подвійною силою.
Господиня збиралась була піднести голосний протест проти такого брутального поводження і лагодилась запитати, чи не вважає себе містер Вордл за власника цього бідного створіння, коли на сцену виступив містер Джінгл.
— Коридорний! — гукнув він. — Покличте поліцію!
— Стоп, стоп! — втрутився містер Перкер. — Спершу обміркуйте краще.
— Мені нема чого обмірковувати, — не здавався Джінгл. — Вона сама собі господиня... її не можна забирати силою, без її волі.
— Не смійте забирати мене!— промимрила тітка.— Я не хочу. (Тут стався новий пароксизм істерики).
— Слухайте, панове, — тихенько сказав чоловічок, одводячи набік містерів Піквіка й Вордла. — Ми — в дуже двозначному становищі. Випадок вельми неприємний. Я такого ще не бачив. Ми й справді не маємо права контролювати вчинки леді. Я ще перед приходом попереджав вас, любий сер, що тут можна дійти згоди тільки шляхом компромісу.
Запала коротка пауза.
— Який же компроміс ви рекомендуєте? — спитав містер Піквік.
— Та який же, любий сер? Наш друг у досить прикрому становищі. Доведеться піти на грошові витрати.
— Я піду на що завгодно, аби тільки уникнути цього сорому — і для нас, і для неї,— сказав містер Вордл.
— Я думаю, це можна влаштувати, — зрадів чоловічок. — Будьте ласкаві, містер Джінгл, вийти з нами на хвилину.
Містер Джінгл погодився, і ввесь квартет перейшов у вільний номер.
— Ну, сер, — почав чоловічок, щільно причиняючи двері, — давайте поговоримо. Сідайте, прошу, на хвилиночку... отут коло вікна... тут нам ніхто не заважатиме. Ну, а тепер, любий мій сер, між нами кажучи, ми добре знаємо, що ви зазіхали тільки на гроші леді. Не суптеся, сер, не суптеся! Я кажу між нами: мною і вами. Ми з вами — люди бувалі й знаємо дуже добре, що та як... га?
Обличчя містера Джінгла повеселішало, і в кутку лівого ока на мить майнула іскра усмішки.
— Добре, добре, — сказав чоловічок, спостерігши враження, яке справили його слова.— Тепер перейдімо до суті справи. Річ у тому, що, опріч кількох сотень, у леді нема нічого аж доти, доки жива її мати, симпатична бадьора старенька.
— Старенька! — з притиском повторив Джінгл.
— То правда, — погодився повірений, — маєте рацію, дорогий сер, вона таки доволі старенька. А проте, вона походить з дуже старої всіма сторонами родини. Фундатор її з'явився в Кенті ще тоді, як Юлій Цезар вдерся до Британії. І відтоді лише один представник її прожив тільки до вісімдесяти п'яти років, та й то йому відтяв голову якийсь Генрі. А леді має лише сімдесят три, мій любий сер. — Чоловічок спинився й узяв понюшку тютюну.
— Ну? — скрикнув містер Джінгл.
— Ну! Беріть, прошу, тютюн, сер... Не нюхаєте?.. краще для вас... Руїнницька звичка, любий сер. Ви — дуже милий молодий чоловік, людина з вищого товариства... могли б далеко піти, якби гроші... га?
— Ну? — повторив містер Джінгл.
— Ви зрозуміли мене?
— Не зовсім.
— Чи не здається вам, любий сер, що п'ятдесят фунтів і воля краще, ніж міс Вордл і сподівання.
— Не підходить... І наполовину не підходить,— сказав містер Джінгл і встав.
— Стійте, стійте, мій дорогий сер! — умовляв маленький аторней,[15] ухопивши його за гудзик. — Непогана, кругленька сума. Людина вашого гатунку потроїть її, і не зчуються. З п'ятдесятьма фунтами багато чого можна зробити, любий сер.
— З ста п'ятдесятьма зробиш більше,— холодно відповів містер Джінгл.
— Добре, не будемо гаяти часу на дрібниці, — примирним тоном промовив чоловічок. — Ну, скажімо сімдесят.
— Не підійде, — сказав містер Джінгл.
— Почекайте, прошу, сер. Не кваптеся. Ну, вісімдесят? Зараз напишу вам чек.
— Не підійде, — знову сказав містер Джінгл.
— Добре, добре! — заспокоював його довірений.— Тоді скажіть, що ви хочете?
— Втратна операція, — сказав містер Джінгл. — Викинув силу грошей... карета — дев'ять фунтів, дозвіл три... — це вже дванадцять... компенсація сто... разом сто дванадцять... до того ж ще ганьба, втрата нареченої...
— Годі, годі! — перебив чоловічок, лукаво поглядаючи на нього. — Два останні пункти до списку не заводьте. Отже, ви нарахували сто дванадцять... скажімо — сто... підходить?
— І двадцять, — не знижав ціни Джінгл.
— Годі, годі! я пишу вам чек, — сказав чоловічок, сідаючи до стола. — Термін сплати я пишу: післязавтра,— глянув він на містера Вордла,— а ми тим часом відвеземо додому леді.
Містер Вордл мовчки хитнув головою.
— Значить, сто фунтів? — повторив чоловічок.
— І двадцять, — додав містер Джінгл.
— Мій дорогий сер! — докірливо сказав чоловічок.
— Давайте йому, що він хоче, і нехай він іде під усі чорти! — втрутився містер Вордл.
Маленький джентльмен написав чек, а містер Джінгл поклав його в кишеню.
— А тепер зараз же геть звідси! — підскочив до Джінгла містер Вордл.
— Мій дорогий сер! — умовляв чоловічок.
— І знай, — вів далі містер Вордл, — що я ніколи, навіть заради родини, не згодився б на мирову, якби не був певний, що з грошима в кишені ти потрапиш до пекла швидше, ніж без них.
— Мій дорогий сер! — заспокоював його чоловічок.
— Тихо, Перкер! — сказав Вордл. — Ідіть з кімнати, сер!
— Зараз,— відповів безсоромний Джінгл. — Бувайте, Піквік!
Якби нечулий глядач міг спостерігати при кінці наведеної розмови обличчя славетного мужа, чиє ім'я дало назву цій книзі, він безперечно здивувався б, що вогонь обурення, який вихоплювався з його очей, не розтопив скельця окулярів — такий величний був його гнів. Ніздрі роздулися, кулаки мимоволі стиснулись, коли він почув своє ім'я, вимовлене цим негідником. Але він стримав себе і не розтер його на порох.
— Ось, — закінчив нахабний зрадник, кидаючи дозвіл до ніг містера Піквіка. — Змініть прізвище... Одвезіть леді додому... впишіть Тапі.
Чи казати ж про голосіння, яке розітнуло повітря в номері, коли міс Вордл довідалась про втечу віроломного Джінгла? Чи наводити цитати із зробленого містером Піквіком майстерного опису трагічної сцени? Його записна книжка, заплямована слізьми співчуття, лежить перед нами. Одне слово — і вона опиниться в руках друкаря. Та ні! Залишімось тверді. Не будемо розпанахувати груди читачів картиною таких страждань.