— Стійте, містер Джінгл!— спинила його дівуля-тітка.— Ви натякнули на містера Тапмена. Я прошу пояснити ваш натяк.
— Ніколи!— викрикнув містер Джінгл своїм професіональним (тобто театральним) тоном.— Ніколи!— і на ознаку того, що не хоче дальших запитань, підсунув стілець до крісла тітки й сів на нього.
— Містер Джінгл,— сказала тітка,— я прошу, я благаю... якщо ви знаєте якусь жахливу тайну, що стосується до містера Тапмена, відкрийте її.
— Чи ж можу я,— промовив Джінгл, не відводячи очей від тітчиного обличчя,— чи можу я бачити... любе створіння... жертва безсердечної зажерливості.
Деякий час він нібито змагався з багатьма різноманітними почуттями, а потім тихо сказав:
— Тапмен шукає тільки ваших грошей.
— Негідник!— верескнула обурена дівуля (сумніви містера Джінгла були розвіяні — вона мала гроші).
— Ще більше,— вів далі Джінгл,— кохає іншу.
— Іншу!— зойкнула леді.— Кого?
— Дівчина... з карими очима... небога Емілія.— Запанувала мовчанка.
Коли в цілому світі й був хтось, кого тепер дівуля-тітка смертельно й щиро ненавиділа, то це була названа племінниця Емілія. Обличчя й шия її почервоніли, і вона, не кажучи й слова, зневажливо хитнула головою. Потім, кусаючи губи і задравши ніс, вона промовила:
— Не може бути. Я не вірю цьому.
— Придивіться до них,— порадив Джінгл.
— Буду,— відповіла тітка.
— Як він на неї поглядає.
— Буду.
— І як він говорить з нею.
— Буду.
— Сьогодні за обідом він сяде коло неї.
— Нехай.
— Він говоритиме їй компліменти.
Нехай.
— Буде віддавати всю свою увагу.
— Нехай.
— І зневажатиме вас.
— Мене!— охнула тітка.— Він — мене!— і вона затремтіла від гніву й ревнощів.
— Тоді ви переконаєтесь?— спитав Джінгл.
— Переконаюся.
— І помститесь?
— Так.
— Ви відмовитесь від нього?
— Назавжди.
— І візьмете когось іншого.
— Так.
— Візьмете?
Містер Джінгл упав навколішки, простояв так п'ять хвилин і встав лише тоді, коли тітка обіцяла покохати його, з умовою, що він спершу виведе на свіжу воду містера Тапмена.
Подати докази мусив містер Тапмен, і він подав їх уже за обідом. Тітка ледве йняла віри своїм очам. Містер Тресі Тапмен, сівши поруч з Емілією, шептав, зітхав і усміхався наввипередки з містером Снодграсом. Ні слова, ні погляду не кинув він гордості свого серця, тій, що тільки напередодні ввечері слухала його палкі слова.
"Клятий хлопчисько!— думав містер Вордл, що чув усю історію від своєї матері.— Клятий хлопчисько! Він, напевне, спав, і все йому примарилось".
"Зрадник!— думала тітка-дівуля.— Милий містер Джінгл не обдурив мене. О, як ненавиджу я того падлюку!"
Подані далі рядки мають пояснити читачеві таку, здавалося б, незбагненну зміну в поведінці містера Тресі Тапмена.
Час — вечір. Місце дії — сад. По одній з алей гуляють дві постаті. Одна — коротка й огрядна; друга — довга й худорлява. То були містер Тапмен і містер Джінгл. Розмову почала огрядна фігура.
— Ну, як це в мене вийшло?
— Розкішно... надзвичайно... я сам не зіграв би краще... повторіть ще завтра... щовечора, поки я не скажу.
— Рахіль хоче, щоб я робив так само й далі?
— Звичайно... це їй не до вподоби... але так треба... щоб не збуджувати підозри... боїться брата... каже, що безпорадна... ще кілька днів... обдурите старих... нарешті — щастя.
— Вона нічого не переказувала?
— Кохає... страшенно... незмінно любить... Що переказати від вас?
— Любий друже,— стиснув "приятелеві" руку, нічого не підозрюючи, містер Тапмен,— скажіть їй, як гаряче я її кохаю, як важко мені ховати свої почуття... скажіть що хочете; додайте тільки, що я розумію користь поради, яку вона дала мені через вас сьогодні ранком. Скажіть, що я вітаю її мудрість і захоплений її обачністю.
— Перекажу. Більше нічого?
— Нічого. Додайте лише, що я мрію про той час, коли назву її своєю і коли будьякі тайни будуть зайві.
— Неодмінно, неодмінно. Все?
— О, друже мій,— містер Тапмен знову стиснув приятелеві руку,— прийміть мою палку подяку за вашу некорисливу ласку і вибачте, що я, нехай у думках, міг мати вас за свого конкурента. Чи спроможусь я колись віддячити вам, дорогий мій друже?
— Не будемо про це говорити,— перебив йому мову містер Джінгл. Він на мить спинився, ніби щось згадуючи, потім сказав:— А, до речі, чи не могли б ви позичити мені десять фунтів?.. Особиста справа... Через три дні поверну.
— Можу, — відповів, розчулившися, містер Тапмен.— Кажете, на три дні?
— Тільки на три... тоді все влаштується.
Містер Тапмен відрахував десять фунтів, поклав їх на долоню приятелеві. Той сунув їх, монета по монеті, в кишеню, і вони повернули до дому.
— Будьте ж обачні,— сказав містер Джінгл,— жодного погляду!
— Жодного натяку,— відповів містер Тапмен.
— Жодного слова!
— Жодного звука.
— Всю увагу племінниці... жорстоко щодо тітки... єдиний спосіб обдурити всіх.
— Прикладу всіх зусиль,— обіцяв містер Тапмен.
— І я теж,— сказав до себе містер Джінгл, коли вони увіходили в будинок.
Увечері обідня сцена повторилася, і так тривало три дні. На четвертий день господар був у чудовому настрої, бо пересвідчився, що ніяких підстав обвинувачувати містера Тапмена немає. Добре почував себе й містер Тапмен, бо Джінгл казав йому, що справа йде до розв'язання. Добре почував себе і містер Піквік, бо він рідко почував себе інакше. Не так добре почував себе містер Снодграс — він ревнував до містера Тапмена. Добре почувала себе й стара леді, бо вигравала ввесь час у віст. Добре почували себе і містер Джінгл та міс Вордл з досить важливих причин, про які говоритиметься в найближчому розділі.
Розділ VIII
Відкриття й погоня.
Вечеря була на столі. Круг стола стояли стільці. На буфеті вишикувались пляшки, кухлі та склянки, і все вказувало на наближення найвеселішого часу доби.
— А де Рахіль? — спитав містер Вордл.
— І Джінгл? — додав містер Піквік.
— І правда,— промовив господар,— я давно щось його не бачив і не чув його голосу, принаймні, вже дві години. Еміліє, голубко, подзвони, прошу.
На дзвінок з'явився гладкий хлопець.
— Де міс Рахіль? — Він не міг сказати.
— Де тоді містер Джінгл? — Він не знав.
Всі здивовано переглядались. Було вже пізно — початок дванадцятої. Містер Тапмен нишком усміхався. Вони десь гуляють і розмовляють про нього. Ха-ха-ха! Здорово вигадано. Комедія!