— З охотою приділю, — відповів містер Піквік.— Дайте стілець вашому батькові, Сем.
— Спасибі, Семі, я вже й сам підцупив, — сказав містер Веллер, беручи стілець. — Надзвичайно гарна година, сер, — зауважив старий джентльмен і сів, поставивши капелюх на підлогу коло себе.
— Чудова, — погодився містер Піквік. — Саме літня.
— Я й кажу, — сезонна година, сер, — ствердив містер Веллер. Тут старого джентльмена напав страшенний кашель, а коли напад минувся, він почав хитати головою та підморгувати до свого сина і зробив навіть кілька загрозливих жестів, чого Сем Веллер уперто не хотів бачити.
Помітивши, що старий джентльмен почуває себе трохи ніяково, містер Піквік удав, ніби розрізає аркуші книги, яка лежала коло нього, і терпляче чекав, поки містер Веллер дійде мети свого візиту.
— Ніколи не бачив я такого дражливого хлопця як ти, Семі, — обурено глянув на сина містер Веллер,— ніколи за життя мого.
— А що ж він робить, містер Веллер?— спитав містер Піквік.
— Він не хоче починати, сер, — пояснив містер Веллер. — Знає, що я не здатний висловлюватися як слід, коли йдеться про щось особливе, і стоїть собі та дивиться на мене, відбираючи ваш дорогоцінний час і роблячи з мене справжній спектакль, замість допомогти бодай єдиним складом. Це не по-синівському, Семі, — сказав містер Веллер, витираючи лоба, — і дуже далеко гід того.
— Ти ж сказав, що сам говоритимеш, — боронився Сем. — Звідки міг я знати, що ти пропадеш з самого початку.
— Ти мусив бачити, що я неспроможний говорити,— відповів батько.— Я збочив з вірного шляху, зі мною скоїлися різні неприємності, а ти не допомагаєш мені. Мені соромно за тебе, Семі.
— Річ у тім, сер, — злегка вклонившися, сказав Сем, — що хазяїн забрав з банку свої гроші.
— Дуже добре, Семі, дуже добре! — із задоволеним виглядом, притакуючи головою, схвалив містер Веллер. — Я не хотів говорити з тобою гостро, Семі. Дуже добре. Гарний початок. Тепер і кінчай ураз.
Містер Веллер від вдячності хитнув головою незвичайну кількість разів і напружено чекав, коли Сем буде продовжувати.
— Ви можете сісти, Сем,— сказав містер Піквік, бачачи, що розмова триватиме довший, ніж він того сподівався, час.
Сем уклонився й сів.
— Батько забрав п'ятсот тридцять фунтів, сер.
— Правильно, Семі, — ствердив містер Веллер.
— До цієї суми треба додати ще гроші, які він виторгував за будинок і за майно, і все це разом становитиме тисячу сто вісімдесят фунтів.
— Ого! — сказав містер Піквік.— Дуже радий. Вітаю вас, містер Веллер, з такою вдалою операцією.
— Заждіть хвилинку, сер, — старий джентльмен урочисто підніс угору руку. — Далі, Семі.
— Гроші в нього, — з деякою нерішучістю провадив Сем, — і він хоче примістити їх у якесь певне місце, де вони не пропали б. Бо як вони залишаться в батька, то він або позичить їх комусь, або накупить коней, або загубить гаманець, або взагалі зробить якусь дурницю.
— Дуже добре, Семі, — хитнув головою старий з таким задоволеним виглядом, немов Сем вихваляв його розважливість та обачність. — Дуже, дуже добре!
— Отже, — казав далі Сем, нервово пощипуючи свій капелюх, — отже, він узяв гроші з банку і прийшов сюди зі мною, щоб... щоб запропонувати чи просити... одне слово...
— Одне слово, — нетерпляче перебив містер Веллер, — одне слово, сказати, що мені вони не потрібні. Я, знаєте, кучер на диліжансі, і мені нема де переховувати їх. Або платити кондукторові за те, щоб вони були в нього, або класти їх у ящик для речей і спокушати пасажирів. Якщо ви візьмете їх від мене, я буду дуже вам вдячний, сер. Може, — тут містер Веллер нахилився до вуха містера Піквіка, — може, вони придадуться вам, щоб сплатити оці ваші судові витрати. Зрештою, нехай гроші будуть у вас, доки я не попрошу повернути їх мені. — По цих словах містер Веллер поклав кишенькову книжку на коліна містерові Піквіку, схопив капелюх і вибіг з кімнати з швидкістю, якої аж ніяк не можна було сподіватися від такого тілистого джентльмена.
— Затримайте його, Сем, приведіть назад зараз же! Містер Веллер, ідіть сюди! — репетував містер Піквік.
Сем бачив, що його пан не жартує і, впіймавши батька вже на сходах, силоміць потяг його назад.
— Друже мій, — сказав містер Піквік, взявши старого за руку, — ваше довір'я зворушило мене.
— При чому тут довір'я, сер? — пручався містер Веллер.
— Запевняю вас, мій друже, грошей у мене більше, ніж я потребую; значно більше, ніж може витратити їх людина мого віку, — сказав містер Піквік.
— Ніхто не може сказати, скільки він витратить, доки в нього є ще гроші в кишені.
— Мабуть, що не може, — погодився містер Піквік,— але я не збираюся робити спроби витрачати всі свої гроші, і тому думаю, що завжди матиму їх досить. Візьміть, прошу, це назад, містер Веллер.
— Добре, — з похмурим виглядом сказав старий,— я візьму. А ти занотуй мої слова, Семі. Тепер уже я напевне зроблю якусь дурницю.
— Не роби краще, — умовляв його Сем.
Містер Веллер подумав трохи і, застібаючи свій сюртук, рішуче промовив:
— Я відкуплю заставу.
— Що? — скрикнув Сем.
— Заставу, — крізь зуби процідив старий. — Триматиму заставу, Семі. Прощайся з своїм батьком, синку. Він орендуватиме заставу.
Загроза була така жахлива, а рішучість старого така непохитна, що містер Піквік не встояв і, поміркувавши хвилину, сказав:
— Гаразд, я візьму гроші, містер Веллер. Може, і справді я приміщу їх краще, ніж примістили б ви.
— Оце так! — зрадів містер Веллер. — Безперечно, ви примістите їх краще, ніж я.
— Ну, годі про це, — промовив містер Піквік, ховаючи кишенькову книжку в шухляду.— Дякую за довіру, мій друже. А тепер сідайте. Я хотів би порадитися з вами.
Стримуваний сміх з нагоди такого блискучого успіху візиту, що кривив містерові Веллеру не саме обличчя, а й руки і все тіло, поступився місцем повній свідомості своєї гідності, коли він почув ці слова.
— Заждіть хвилинку за дверима, Сем, — сказав містер Піквік.
Сем зараз же пішов.
Містер Веллер мав надзвичайно мудрий і здивований вигляд, коли містер Піквік почав розмову такими словами:
— Ви, скільки я знаю, не великий прихильник шлюбів, містер Веллер.
Містер Веллер похитав головою. Він не міг говорити. Йому спало на думку, що якась вража вдова полонила таки містера Піквіка.