Зустріч містера Піквіка з його досвідченим радником була надзвичайно тепла й сердечна. Не встиг ще клієнт умоститися зручніше в кріслі аторнея, як у двері кабінету постукали, і чийсь голос спитав, чи можна поговорити з містером Перкером.
— А, та це ж один з наших волоцюг-приятелів,— сказав містер Перкер.— Сам Джінгл, дорогий мій сер. Хочете побачити його?
— Як вам здається? — завагався наш герой.
— Я думаю, це було б краще. Заходьте сюди, сер; заходьте, хто там є.
Підкоряючись такому не дуже чемному запрошенню, містер Джінгл із Джобом увійшли до кабінету, але, побачивши містера Піквіка, замішались і спинилися.
— Ну,— сказав Перкер,— знаєте ви цього джентльмена?
— Маю всі підстави бути знайомим,— відповів містер Джінгл.— Містер Піквік... глибоко зобов'язаний... врятував життя... зробив людину з мене... ніколи не шкодуватиме, сер.
— Мені дуже приємно чути це,— сказав містер Піквік.— У вас тепер значно кращий вигляд.
— Дякуючи вам, сер... величезні зміни... тюрма його величності... нездорова місцевість... дуже,— задріботів Джінгл, похитуючи головою. Він був охайно й пристойно одягнений, так само як і Джоб, що стояв поруч нього і пильно дивився на містера Піквіка.
— Коли вони їдуть до Ліверпуля? — спитав містер Піквік у Перкера.
— Сьогодні ввечері, сер; о сьомій годині,— ступив Джоб крок наперед.— Їдемо диліжансом, що вирушає з Сіті, сер.
— Білети вже взяли?
— Квитки у нас, сер,— одповів Джоб.
— Отже, ви твердо вирішили їхати?
— Остаточно, сер.
— Речі, потрібні для Джінгла, я купив йому, утримавши частину його платні за перший квартал,— звернувся до містера Піквіка Перкер.— Протягом року він спроможеться сплатити все. Я проти того, щоб ви допомагали йому, дорогий сер. Тепер все залежатиме тільки від нього самого — від його ретельності й доброї поведінки.
— Безперечно,— згодився дуже рішуче Джінгл,— розумна голова... людина практична... цілком правильно... абсолютно.
— Задовольнити його кредиторів, викупити в лихваря його вбрання, заплатити за нього у тюрмі і квиток до Ліверпуля,— вів далі містер Перкер, не звертаючи на Джінгла ніякої уваги,— коштувало вже вам понад п'ятдесят фунтів, дорогий мій сер.
— Гроші не загинуть,— поквапився Джінгл.— Плачу все... по-діловому... готівкою... до останнього фарсинга... хіба жовта пропасниця... нічого не поробиш... якщо ні...— тут містер Джінгл зробив паузу, енергійно стукнув кулаком по своєму капелюху, підніс до очей руку й сів.
— Він хоче сказати,— пояснив Джоб,— що, коли не помре від пропасниці, він сплатить увесь свій борг. І якщо він житиме, він зробить це, містер Піквік. Я сам догляну за ним. Я знаю, що він сплатить, сер,— упевнено промовив Джоб.— Ладен заприсягатися, що сплатить.
— Ну, добре, — засміявся маленький чоловічок. Передайте цього листа ліверпульському агентові і дозвольте мені порадити вам, джентльмени, шануватися там, в Індії. Якщо ви не використаєте цієї можливості, вас обох треба буде повісити. І вас повісять таки, маю надію. А тепер залиште нас удвох з містером Піквіком, бо нам треба порадитись у багатьох дуже важливих справах.— По цих словах містер Перкер глянув на двері, даючи зрозуміти, що хотів би якомога скоротити момент прощання.
Містер Джінгл не затримався довго. Кількома словами він подякував маленькому аторнеєві за його люб'язну допомогу і, повернувшись до свого добродійника, кілька секунд стояв мовчки, не знаючи, що сказати. Джоб Тротер вивів його з клопоту: віддавши низенький поклін містерові Піквіку, він обережно взяв приятеля під руку і разом із ним вийшов з кабінету.
— Достойна пара! — сказав Перкер, коли двері за ними зачинилися.
— Сподіваюсь, вони справді будуть достойними людьми,— відізвався містер Піквік.— Як ви думаєте, є шанси на їх виправлення?
Перкер скептично знизав плечима, але, побачивши стривожене лице містера Піквіка, сказав:
— Звичайно, шанси є. Зараз вони безперечно каються, але у них свіжі ще спогади про недавно пережиті страждання. Що буде далі, коли вони зблякнуть,— цього ні я, ні ви не скажемо. А втім, шановний сер,— додав Перкер, поклавши руку на плече містерові Піквіку,— ваш вчинок гідний пошани, хоч би які були його результати.
Висловивши такі думки з хвилюванням і серйозністю, звичайно не властивими юристам, Перкер присунув свій стілець до конторки і вислухав оповідь містера Піквіка про нездатливість старого містера Вінкла.
— Дайте йому тиждень часу,— сказав Перкер, з пророчим виглядом хитаючи головою.
— Ви думаєте, він змінить своє рішення?
— Думаю, що змінить,— відповів Перкер.— Коли ж цього не станеться, ми повинні вплинути на нього з допомогою молодої леді. З цього б і почав інший на вашому місці.
Тут з суміжної кімнати почулися голоси, і Лаутен постукав у двері кабінету.
— Можна! — крикнув маленький чоловічок.
Клерк увійшов і з таємничим виглядом зачинив за собою двері.
— В чім річ? — спитав Перкер.
— Вас хочуть бачити, сер.
— Кого?
Лаутен глянув на містера Піквіка й кашлянув.
— Хто хоче бачити мене? Чи вам позакладало, Лаутен?
— Та ні, сер,— відповів клерк.— Це Додсон і Фог із ним.
— Чорт бери! — крикнув маленький чоловічок, подивившись на годинника,— я ж сам просив їх бути тут пів на дванадцяту, щоб улаштувати вашу справу, Піквік. Вони повинні принести мені точний рахунок усіх витрат. Дуже неприємно, дорогий сер. Що ж його нам робити? Може, ви перебудете хвилиночку в суміжній кімнаті?
Суміжна кімната була те саме приміщення, де чекали пани Додсон і Фог, і містер Піквік волів залишитися в кабінеті, надто тому, що не йому було соромно дивитись на славетних аторнеїв, а вони мусили червоніти, бачивши його.
— Гаразд, любий сер, — одповів Перкер. — Мушу лише попередити вас про одне. Ні Додсон, ні Фог не можуть почервоніти або зніяковіти, побачивши чи то вас, чи кого іншого. І якщо ви сподівались цього, то ви найбільш наівна людина, яку мені доводилось зустрічати. Пустіть їх, містер Лаутен.
Містер Лаутен, усміхнувшись, зник, і через хвилинку повернувся, ведучи за собою порядком старшинства спершу Додсона, а потім Фога.
— Ви, певне, знаєте містера Піквіка? — сказав Перкер, пером показуючи в тому напрямку, де сидів цей джентльмен.