— Що, не впізнаєш камрада?
"Хто він? — гарячково думав Шеєр, миттєво перебираючи всі деталі розмов з полоненим берлінським істориком у Тбілісі. — Шеєр нічого не згадував про цього здорованя… "Впізнати" чи ні? Трохи витримки і чекання…. Нехай розкривається першим… Хоч би якийсь натяк…"
— А ти здорово змінився. Якби не ім'я, нізащо не впізнав би. А твої погляди?.. Все ті ж?
Шеєр не відповідав.
Густав Готтфрід, не знаючи, що вдіяти, кидав на них обох сторожкі погляди.
Майєр не ворухнувся, ніби нічого й не сталося. І це застеріг Шеєр.
— Що ж ти мовчиш? Гадав, загинув Альфред у концтаборі? Це ж за твоїм доносом, покидьку, бідного Альфреда витурили з університету і скрушали ребра в гестапо. А бідолаха Альфред — перевихований Альфред — ось я! Як і ти — у формі офіцера вермахту!
— Слухайте, пане… не знаю, як вас там? — не втерпів Густав, — а не котилися б ви під три вітри?
— Тільки з Адольфом! — зухвало рикнув здоровань. — Я цього гада потягну хоч у пекло!
— Добре, Альфреде, ти маєш рацію, — раптом зголосився Шеєр. — Нам справді слід з тобою трохи погомоніти.."
Він піднявся з-за столу. "Альфред" тріумфував, дивлячись на його засмучене і явно розгублене обличчя.
Аж тут Шеєр наніс блискавичний удар йому в сонячне сплетіння. "Альфред" вирячився від несподіванки і, хапливо ковтаючи повітря, почав осідати на підлогу. Але Шеєр не дав йому впасти. Він схопив його за комір, смикнув цього дебелого здорованя вгору і прицільно втелющив прямим, невідпорним ударом у щелепу. Тільки тепер "Альфред" гепнувся. Намагався звестися, але Шеєр вдруге — вже ногою, твердим, як камінь, носаком чобота — стусонув його "під дих". Здоровило качався у корчах…
Ніби з нічого виникли над ним оберштурмбанфюрер Хейніш і майор Штюбе.
— Приберіть цього п'яничку! — гарикнув Хейніш. — Штюбе, я про що вас попереджав?
— Але ж, пане оберштурмбанфюрер, моя відсутність… Ми разом…
— Ну, добре! Інцидент вичерпався. А пан Шеєр, з усього видно, в університеті не лише порпався в старезних, пропилюжених фоліантах… Молодця!
"Альфреда" тягли на вихід за ноги…
— Панове, у мене сюрприз! — забрав слово Хейніш. — Маю нагоду повідомити всім! І вам, Штюбе, теж не завадить послухати… Панове! За рішучі й сміливі дії у сутичці з партизанами наш дорогий берлінський гість, ще вчора цивільний історик Адольф Шеєр нагороджений бойовою медаллю. Віват панові Шеєру! Хайль Гітлер!
— Зіг хайль!
— А що? — заволав знову повеселілий ас Густав. — Та я б йому за цей хвацький мордобій дав другу! Прозіт, Адольфе! Бери чарку…
— Любий пане Шеєр, — приязно мовив Хейніш, — аби ви знали, ваш кітель у Кеслера. Цей бовдур з п'яних очей натягнув його було на гауптмана Зайбеля.
— Не забруднили? — схвилювався Шеєр.
— О! За ваш кітель Кеслер відповідає головою…
Розділ п'ятнадцятий
ДОПИТ ПІДВОДИТЬ РИСУ…
Затриманий "капітан" не крився, і це полегшило допит Вороніної. Ще в її будинку, опісля арешту, під час першої ж розмови з майором Тамбуліді, спійманий "на гарячому" шпигун бундючно виголосив:
— Гра програна — мої козирі биті!
— Гра! — аж здивувався Анзор. — Чи, може, ви стріляли з бутафорського пістолета?
— Розвідка — лише гра, яку рецензують кулі, — повчально пояснив німець.
— І як же вас звати, пане бенефіціант?
— Нерлінг. Оттокарл Нерлінг…
— Звання?
— Лейтенант.
— А назва фірми, що спорядила вас на гастролі? "Фрейде геере Ост"? "Фольксдойче-Аусланд"? "Зіхергайтсдінст"?..[60]
— Абвер…
— Ваш безпосередній режисер?
— Майор Штюбе.
— А ви балакучий!
— Устиг засвоїти облоговий наказ… Сподіваюся, охочих до розмов шпигунів ви не розстрілюєте на місці?
— Слушні сподівання… Бачу, ви — з тямущих акторів.
— Маю досвід!
І тепер, по ознайомленні зі свідченнями Нерлінга, генерал Роговцев, власне, найбільше волів дізнатися про одне: чому ця молода, забезпечена й миловидна жінка, якій Радянська влада дала все — озула й одягла в дитинстві, дала найвище життєве щастя — сім'ю і батьків, дала вищу медичну освіту і світлу життєву перспективу, чому ж поклала вона свою стабільну долю на хиткі терези ганебної зради матері-Вітчизни? Що спонукало її стати на стежину ворогів?
— Дивлюся на вас, Надіє Олександрівно, — мовив він, — і, як то кажуть, думу гадаю: це ж скільки сил і праведної праці поклав старий Воронін, щоб виховати з вас справжню людину, якою міг би пишатися…
Вороніна, що не чекала такого журливого початку, вражено відповідала:
— А хіба я не людина? Не справжня? Манекен?
— Так, не манекен, до вітрини вас не виставиш… Вочевидь, милуватимуться вами в іншому приміщенні. Невже цього не розумієте?
— Не розумію, — твердо, вже знову опановано відповіла Вороніна.
— Можливо, ось цей документ вичерпно вам пояснить ваше становище, — генерал простягнув їй через стіл службову постанову.
Вороніна взяла папір з друкованими на машинці виразними літерами, жадібно вп'ялася в нього очима. "Постанова на арешт", — вичитала вгорі і ніби враз обійняла весь текст, уже не в змозі спокійно читати, бачачи його водночас весь і вихоплюючи лише окремі слова і рядки: "… здійснивши зраду Вітчизні, Вороніна може ухилитися від слідства і суду, а тому… як запобіжний захід… обрати., утримання під вартою…"
— Знову держава озує й одягне? — почала було зло, та сльози раптом перехопили подих. — Хіба я чужа? — мовила схлипуючи. — Тут написано про зраду… Але хіба я не воюю разом з усіма проти німців? На своєму медичному посту… У мене видужують поранені бійці!
— І ви зраджуєте поранених, щоб їх вбили…
— Я не зрадниця! — голос її залунав істерично.
— А Нерлінг? — спокійно запитав Роговцев.
— Який ще Нерлінг?
— Лейтенант Нерлінг…
— Я не знайома з ніяким лейтенантом Нерлінгом!.. Не знаю такого!..
— Проте ви знайомі з капітаном. Цього не заперечуватимете?
— А навіщо?
— Цілком слушно… Хто він?
— Капітана я знала, — поспіхом, ніби радіючи, загомоніла Вороніна. — Він — Петров Валентин Сергійович — з прожекторного… Уважний, привітний, знедолений, як і всі на війні… І я дозволяла собі… трохи тепла і ласки. Жіночі літа, як плин, товаришу генерал, минуться — не повернеш… Війна забрала у жінок цнотливість, певність і самоповагу…
— Припустимо, — зазначив Роговцев. — Тоді скажіть, яку роль у поверненні "певності" і "самоповаги" відігравав шпигунський радіопередавач?