Але ж подобалася йому — струнка і міцно збита, спритна і легка на ходу, мов корінна горянка. А до нього — її пана — жодної дівочої уваги. От і зараз теж — не зводить очей з паперів. Хоч би краєм ока поглянула в його бік! Згребти б тебе, дівонько, під ковдру і по тому, так не можна — німкеня… Хай їй грець!
— Христю! — мало не заблагав. — Годі молоді очі паперами мозолити. Нумо погляньмо краще, яка сила-силенна вояків пре! Любо-дорого, око тішить… Ач, які добрі молодці йдуть з півнячими пір'ячками на шапках?
— З пір'ячками? — і справді зацікавилася Крістіна Бергер. — А що ж то за військова ознака?
— То ознака альпійських стрільців з дивізії "Едельвейс".
— Дивна назва…
— Це точно! Але кажуть, що в Альпах така квітка серед вічного снігу росте. Тепер "едельвейси" збиратимуть букетики для коханих на нашій Горі щастя…
— Дуже романтична й суто військова операція, — іронічно зазначила Крістіна.
— Мила. Христя, я вже вкотре вам кажу…
— А я вже вкотре у ваших очах читаю…
Така розмова у них виникала не вперше, і щоразу Даурову не велося.
Взагалі, якось йому не дуже повелося ще з того дня, коли його привіз у це курортне містечко на "самоврядування" сам верховний урядовець всього Північного Кавказу адигейський князь, генерал білогвардійської "дикої дивізії" у Корнілова, Денікіна і Врангеля, родовитий розбишака Султан-Гірей Клич. Прибули з великою залогою вишколених німцями "горців" з карального шуцманшафт-батальйону "Бергман", з білим генералом Шкуро під його особистим чорним прапором з вискаленою вовчою головою, з політичним керівником "національного руху" — обер-лейтенантом Теодором Оберлендером, що поважно сидів у лискучому "хорху", з німецьким кінооператором, спеціально відрядженим з Берліна, і завбачливо прихопленим хлібом-сіллю на вишиваному і самотужки випраному рушнику.
М'язисті "бергмани" хутко зігнали на майдан таку-сяку юрбу, випхали наперед сивого діда і бабу в хустині, поклали на їхні старечі і тремтячі руки хліб-сіль на рушнику, погрожуючи про всяк випадок канчуками. Застрекотів кіноапарат. Султан-Гірей піднявся на стременах і гаркнув:
— Люди! До нас воля прийшла! Ось вам бургомістр з місцевих — колишній більшовицький в'язень, а нині голова самоврядування пан Ліхан Дауров! Ще його батько-осетин вірою та правдою служив воїнству білого царя! Вільно живіть, люди, під мудрим проводом німецького фюрера. Слава Гітлеру-визволителю!
Султан-Гірей Клич поліз цілуватися з дідом та бабою і хліб-сіль забирати до проголошення наступного "акту самоврядування", а слово забрав біляк Шкуро.
— Козаки! — загорлав він до натовпу дідів, бабусь і жінок з дітьми, в якому тільки де-не-де витикалися насунуті на самі брови засмальцьовані кепки та старі кубанки. — Чи пам'ятаєте ще мене, свого бойового отамана? Га? Більшовичкам не до шмигн було! Ха-ха! Тож дозвольте, панове терські козаки, отаманові до вас батьківське слово мовити. — Шкуро враз зігнав з обличчя штучну посмішку і споважнів: — Я, наділений високим довір'ям, гучно кличу вас усіх, панове козаки, до зброї і оголошую всезагальний козацький сполох на Кубані, Кумі і Тереку. На Дону б'є сполох генерал Краснов! Піднімайтеся під моє старе знамено "вовчої сотні" всі — від малого до старого, в кому струменіє гаряча козацька кров. Дружно відгукніться на мій поклик, і ми усім козацьким станом нашим доведемо великому фюрерові-визволителю і хороброму німецькому вояцтву, що ми, козаки, вірні друзі і в добрий час, і в лиху годину! А мені б тільки з вами на Кавказ дістатися. Там мене, старого вовка, кожен пес пам'ятає! Ха-ха! Як приїду білим конем, одразу весь Кавказ підніму проти більшовиків. Ну? Хто з вас перший зважиться на запис до нашого козацького коша на куліш з салом та чарчину доброї горілки?
— Я!
З натовпу, розштовхуючи недбало жінок, вийшов порослий неохайною щетиною чолов'яга у брудному ватнику та забрьоханих кирзаках, узяв за вузду, мовби вірний джура, отаманського коня і застиг, дивно глипаючи очима. Шкуро теж витріщився на нього, небоязкого і, видко, добре школеного, аж раптом з неудаваною радістю скрикнув:
— Сотник Доманов! Ти?!
— Впізнав, — тихо мовив чоловік у ватнику.
— Звідки ти узявся, вовчисько?
— З радянської в'язниці. З камери.
— Ну, слава Йсу, скінчилися твої муки!
Старий лицедій Шкуро, розчулено сопучи і покректуючи, зліз зі свого тонконогого огира, обійнявся з колишнім сотником, тричі почоломкався за християнським звичаєм і змахнув широким рукавом "скупу чоловічу сльозу", якої, певно, не було й на спомин.
Невтомно стрекотів націлений на цю зворушливу сцену німецький кіноапарат.
Обер-лейтенант у лискучому "хорху" покликав пальчиком до себе забрьоханого сотника (мабуть, під час відступу червоних у плавнях кис), і "скупа чоловіча сльоза" не завадила Шкуро вчасно помітити цей промовистий хазяйський порух.
— Іди, козаче, іди, коли отаман кличе, — підштовхнув Доманова у плече до "хорха". — Благословляю на службу Великонімеччині… Кроком руш!
І що ж? Замислена Дауровим товариська вечірка з необмеженим достатком у напоях перетворилася в п'яну оргію на вшанування більшовицького в'язня сотника Доманова. Тьху на нього! Який з нього в'язень? Просто прокрався в якійсь радянській установі, де пітнів зі страху під чужим прізвищем. Злодюга нещасний!.. От Ліхан — таки добре сів. Можна сказати — фундаментально! А все через необачність майора з "Абвер-Аусланду"[8] гера Шульце-Хольтауза…
А так, цей бундючний дурень з відомства Канаріса хизувався собі під личиною "історика-дослідника" доктора Бруно Шульце, невтомного шукача стародавніх джерел з історії народів Кавказу, але й гадки не мав, що сам став для чекістів пречудовою знахідкою. Влаштовуючи зустрічі з таємними агентами в музеях і старовинних храмах, пихатий "доктор Бруно" виявив усю відому йому шпигунську мережу. Навесні 19.41 року разом сіли на осоружну лаву. Світ надовго зробився ґратчастим, а одяг — виключно у смужку…
Аж ось — війна!.. Ростовську в'язницю евакуювали в тил. Поїзд повільно котить голим, мов бубон, жовтим степом. Дах "вагонв'яза" розпечений, гратовані віконця не рятують від важкої, липкої задухи, суха пилюка, що й сюди сотиться з висушеного на порох степу, пече губи. Нараз з ревищем низько шугнули німецькі літаки. Виття бомб, оглушливі вибухи, крики і дикі зойки, безжальний кулеметний дріб з блакитного підсоння. Вони панічно гамселять у замкнені двері, воліючи одного — вискочити, випасти, виповзти з пастки "вагонв'яза". Раптом сліпучий спалах жорстоко шарпнув вагон, розтрощив кут, той, де назовні містилася варта, дихнув полум'ям. В'язні, що лишилися в живих, сполохано сипонули навсебіч, гнані безтямним жахом, кинулися, хто куди, лишаючи по собі забитих і поранених.