Коли приїхала Маргарита з Конінксом, вони знайшли Клааса в готелі. Його наступник не змусив себе довго чекати і вже заступив на посаду.
Хоч наука й панувала над усіма помислами Валтасара, бажання знову побачити батьківщину, свій дім і сім'ю хвилювало його; лист від дочки повідомив про щасливі події, і він мріяв завершити свою наукову діяльність низкою дослідів, які мали нарешті привести його до омріяного відкриття; тому Клаас чекав Маргариту з великим нетерпінням. Дочка кинулася батькові в обійми, плачучи з радості. Цього разу вона з'явилася, щоб отримати винагороду за своє подвижницьке життя і прощення за свою горду невблаганність. Вона почувала себе злочинною, подібно до тих великих людей, які заради порятунку батьківщини порушують громадянські свободи.
Подивившись на батька, Маргарита здригнулася — так змінився він після її останнього приїзду. Таємний переляк онуки розділив і Конінкс. Він наполягав, щоб якомога швидше відвезти племінника в Дуе,— повернувшись на батьківщину і знову заживши щасливо біля свого домашнього вогнища, він, мовляв, відразу поправить розум і здоров'я. Після перших радісних привітань, з Валтасарового боку бурхливіших, ніж того сподівалася Маргарита, він став виявляти виключну увагу до неї; висловив жаль, що приймає її у вбогій кімнаті готелю, поцікавився її смаком, із запобігливою уважністю коханця допитувався, що їй подати на сніданок і на обід,— одне слово, він поводився, наче підсудний, який хоче схилити на свій бік суддю. Маргарита надто добре знала батька і відразу розгадала причину такої ніжності, подумавши, що, мабуть, у нього тут завелися деякі борги, що їх він хотів би сплатити перед від'їздом. Поспостерігавши за батьком, вона побачила людське серце в усій його наготі. Валтасар дуже занепав. Усвідомлення свого занепаду, усамітнення, на яке прирекло його служіння Науці, розвинули в ньому боязкість і зробили його майже дитиною стосовно всього, що не торкалося його улюблених занять. Старша дочка вселяла йому глибоку пошану; спогади про її самопожертви, про енергійну діяльність, яку вона зуміла розвинути, усвідомлення її влади, яку він сам таки їй надав, її багатство, а також незбагненні почуття, що опанували ним відтоді, як він зрікся свого батьківського авторитету, вже сильно підірваного,— усе це, безперечно, з кожним днем звеличувало Маргариту в його очах. Конінкс, здавалося, нічого для Валтасара не означав, він бачив тільки дочку і думав лише про неї, побоюючись її, як декотрі слабкі чоловіки побоюються дружини, що взяла над ними гору й підкорила їх своїй волі; коли він підводив на неї погляд, Маргарита з прикрістю помічала в ньому вираз страху, мов у дитини, що відчуває свою провину перед матір'ю. Благородна дівчина не могла зрозуміти, як цей величний і грізний череп, оголений Наукою і трудами, може поєднуватися з хлоп'ячою усмішкою та з наївною догідливістю на губах і на всьому Валтасаровому обличчі. Вона була прикро вражена контрастом між цією величчю і цією кікчемністю і подумки вирішила застосувати весь свій вплив, але домогтися, щоб батько віднайшов гідність у той урочистий день, коли він знову з'явиться в колі родини. Насамперед Маргарита влаштувала так, щоб на хвилину вони залишилися тільки вдвох і сказала батькові на вухо:
— Ви тут що-небудь заборгували?
Валтасар почервонів і відповів збентежено:
— Я не знаю, Мюлькіньє тобі все розкаже. Він чесний слуга і в моїх справах більше обізнаний, аніж я.
Маргарита подзвонила, і коли слуга прийшов, вона майже мимоволі почала вдивлятися в обличчя обох старих.
— Вам чогось треба, пане? — спитав Мюлькіньє.
У Маргарити, яка була само втілення гордості й аристократизму, стислося серце, коли з тону й манер слуги вона помітила, що між батьком і товаришем у його трудах установилася якась недоречна фамільярність.
— Мій батько без вас не може підрахувати, скільки він тут заборгував,— сказала Маргарита.
— Пан заборгував...— почав Мюлькіньє.
На ці слова Валтасар подав лакею якийсь таємний знак. Помітивши його, Маргарита почула себе приниженою.
— Кажіть же, скільки боргу в мого батька! — вигукнула вона.
— Тут пан заборгував тисячу екю аптекареві, який оптом торгує всякою всячиною і постачав нам рідкий поташ, свинець, цинк і реактиви.
— Це все? — спитала Маргарита.
Валтасар знову подав Мюлькіньє знак, і той, мов зачарований, відповів.
— Усе, мадмуазель.
— Гаразд,— сказала Маргарита.— Я цей борг заплачу.
Валтасар радісно обняв дочку.
— Ти мій ангел, люба дитино.
І він зітхнув з полегкістю, і подивився на неї веселіше, та Маргарита легко помітила на його обличчі не тільки ознаки радості, а й сліди глибокої тривоги і подумала, що тисяча екю — це лише найневідкладніші борги лабораторії.
— Будьте відверті, тату,— сказала вона, коли, скоряючись батьковому бажанню, всілася йому на коліна.— Ви маєте інші борги? Признайтеся мені в усьому, щоб ви повернулися додому спокійний, не ховаючи ніяких побоювань серед загального щастя.
— Люба Маргарито, ти мене сваритимеш,— сказав він, узявши її руки й цілуючи їх із грацією, що ніби нагадала про його далеку юність.
— Ні,— пообіцяла вона.
— Справді? — запитав він, і в нього вихопився жест дитячої радості.— Отже, я можу тобі сказати, і ти заплатиш?..
— Так,— підтвердила Маргарита, стримуючи сльози, що залоскотали їй очі.
— Ну, то я заборгував... Ох, не смію...
— Кажіть же, тату!
— Сума чимала.
Відчуваючи, як її заполоняє розпач, Маргарита благально склала руки.
— Я заборгував Проте і Шіфревілю тридцять тисяч франків.
— Тридцять тисяч франків — це всі мої заощадження, але я залюбки подарую їх вам,— сказала Маргарита, шанобливо цілуючи батька в лоб.
Він встав, схопив дочку в обійми і закружляв по кімнаті, підкидаючи її, мов дитину; потім посадив її в те саме крісло й вигукнув:
— Кохана моя дитино, ти справжній скарб любові. Адже Шіфревілі життя мені не давали. Вони надіслали три погрозливі листи і хотіли вчинити проти мене позов, проти того, хто їх збагатив!
— Отже, ви не припинили своїх дослідів, тату? — спитала Маргарита з глибоким смутком у голосі.
— Не припинив,— сказав він, усміхаючись, мов божевільний.— Стривай, я ще відкрию!.. Якби ти знала, чого ми досягли!