— Ох, я чую, панна Маргарита плаче,— сказала Марта.— Не батько, а старий відьмак, він весь дім проковтне і слова християнського не скаже. Чаклун, та й годі! В наших краях його давно спалили б. А тут вірують не більше, ніж у маврів африканських.
Йдучи галереєю, Маргарита насилу стримувала ридання. У своїй кімнаті вона знайшла материного листа і ось що там прочитала:
"Моя дитино, якщо Бог буде ласкавий до мене, мій дух проникне в твоє серце, коли ти читатимеш ці рядки, останні, які судилося мені написати. Вони сповнені любов'ю до моїх любих дітей, покинутих напризволяще під владою демона, чинити опір якому я не могла. Ти читаєш мого листа — отже, він забрав у вас останній шматок хліба, так само бездумно, як знищив моє життя і навіть мою любов. Ти знаєш, моя найдорожча, як любила я твого батька! І ось тепер, помираючи, я люблю його вже не так, як любила — адже проти нього я замислила дещо, в чому за життя ніколи не посміла б признатися. Атож, із глибини могили подам я вам свою останню допомогу в той день, коли ви впадете на саме дно нещастя. Якщо він уже довів вас до злиднів, якщо йдеться про врятування вашої честі, моя дитино, ти одержиш від абата де Соліса, якщо він буде живий — якщо ж ні, то звернися до його небожа, нашого любого Еммануеля — близько ста сімдесяти тисяч франків, які допоможуть вам прожити. Якщо він досі не погамував свою пристрасть, якщо діти для нього не більша перешкода, ніж моє щастя, і не зможуть зупинити його на злочинній дорозі, то покиньте батька, поки він і вас не звів у могилу. Я не могла його покинути, не могла зректися подружнього обов'язку. А ти, Маргарито, рятуй родину! Я прощаю тебе за все, що ти зробиш, аби захистити Габрієля, Жана, Фелісію. Збери усю свою мужність, будь ангелом-охоронцем сім'ї Клаасів. Будь рішуча й тверда духом, хоча я не смію сказати: забудь про жалість. Але щоб якось полагодити заподіяну шкоду, тобі треба зберегти бодай частину цих грошей, і ти повинна поводитися так, ніби злидні уже вас обсіли, бо ніщо не погасить шаленої пристрасті, яка все у мене забрала. Отож, доню, в ім'я добрих почуттів стань бездушною; якщо доведеться брехати батькові, твоє лицемірство тільки уславить тебе; хай би якими поганими здавалися твої вчинки, вони будуть героїчними, якщо ти здійсниш їх із метою захистити родину. Так сказала мені людина, обдарована високими чеснотами, абат де Соліс, а ні в кого на світі не було чистішої совісті і проникливішого розуму, ніж у нього. Я ніколи не знайшла б у собі сили промовити ці слова, навіть перед смертю. Одначе в нещадній своїй боротьбі будь завжди шанобливою й доброю. Чини батькові опір, люблячи його, відмовляй лагідно. Отже, й по смерті судилося мені страждати й плакати. Обніми за мене моїх любих діток, коли будеш їх захищати. Хай поможуть тобі Бог і святі праведники.
Хосефіна"
До листа була прикладена розписка обох де Солісів, дядька й племінника, в якій вони зобов'язувалися віддати суму, довірену їм пані Клаас, тому з її дітей, хто цю розписку пред'явить.
— Марто! — погукала Маргарита дуенью, яка негайно з'явилася на її оклик.— Сходіть до Еммануеля де Соліса й попросіть його прийти до мене.
"Яка ж він стримана, яка шляхетна людина! — подумала вона.— Ніколи нічого мені не сказав, мені, чиї прикрощі й горе стали його власними".
Еммануель прийшов раніше, ніж повернулася Марта.
— То у вас були від мене таємниці! — сказала Маргарита, показуючи йому розписку.
Еммануель похилив голову.
— Отже, ви дуже нещасні, Маргарито? — спитав він, і сльози набігли йому на очі.
— О так! Будьте мені опорою, адже мати назвала вас "наш славний Еммануель",— мовила вона, показуючи йому листа і неспроможна стримати радість від того, що мати схвалила її вибір.
— Все моє життя належить вам, відколи я вперше побачив вас у галереї,— відповів Еммануель, плачучи з радості та печалі.— Але я не знав, не смів сподіватися, що коли-небудь ви погодитеся взяти моє життя. Якщо ви мене знаєте, то повинні зрозуміти: слово моє святе. Простіть, що я так покірно виконав волю вашої матері, я не мав права судити про її наміри.
— Ви врятували нас,— сказала вона, уриваючи Еммануеля, і взяла його під руку, щоб спуститися до вітальні.
Коли Еммануель пояснив їй, звідки взялися гроші, віддані йому на збереження, Маргарита розповіла, в якій вони опинилися скруті.
— Треба негайно заплатити по векселях,— сказав Еммануель.— Якщо вони усі в руках Меркстуса, вам не доведеться сплачувати відсотків. Решту — сімдесят тисяч — я вручу вам. Мій бідолашний дядько заповів мені приблизно таку ж суму в дукатах, їх буде неважко потай перенести сюди.
— Так,— сказала Маргарита,— принесіть їх уночі, коли батько засне, ми заховаємо їх удвох. Бо якби він довідався, що я маю гроші, він забрав би їх у мене навіть силоміць. О Еммануелю, не довіряти своєму батькові! — вигукнула вона, заплакавши й притиснувшись чолом до молодикового серця.
Цей чарівний і скорботний порух, яким Маргарита шукала в нього заступництва, був першим проявом кохання, досі завжди огорнутого смутком, постійно затьмареного печаллю. Та рано чи пізно серце мало переповнитися почуттями, і вони вихлюпнули з нього під тиском злиднів!
— Що робити? Як нам бути? Він нічого не бачить, не піклується ні про нас, ні про себе. Не розумію, як він ще живий на тому горищі, адже там жарко, немов у пеклі!
— Чого можна сподіватися від людини, що в будь-яку мить здатна вигукнути, подібно до Річарда Третього: "Все царство за коня!"17 — сказав Еммануель. Він ніколи не знатиме жалості, й вам треба стати такою ж. Оплатіть його векселі, віддайте йому, якщо хочете, свій статок; але статок вашої сестри та братів ні вам, ні йому не належить.
— Віддати йому свій статок? — мовила вона, потискуючи Еммануелеві руку й кидаючи на нього палкий погляд.— І це ви мені так радите, ви! Тоді як П'єркен удавався до безлічі викрутів і навіть до брехні, аби тільки я зберегла своє багатство.
— Ет! Можливо, я просто егоїстичний по-своєму,— відповів він.— Іноді я мрію, щоб ви усе втратили, бо мені здається, що тоді ви будете ближче до мене; а іноді мені хочеться бачити вас багатою, щасливою, і я тоді вважаю принизливою навіть думку про те, що нас може розділити нікчемна велич багатства,