— Я ж поправив своє життя, хіба ні? — питав він себе.
Директор стояв у просвіті вікна спиною до світла, впершись ліктем у коричневі жалюзі. Говорячи і всміхаючись, він бавився шнуром другої половини жалюзі — то неквапно погойдував ним, то загортав петлею. Стівен, що стояв перед ним, якусь хвилю приглядався, як убуває довгий літній день над дахами і як неквапливо, вправно рухаються священикові пальці. Обличчя священика було затінене, та слабке денне світло позад нього вирисовувало поорані скроні і вигини черепа. Стівен прислухавсь і до модуляцій священикового голосу, а той усе говорив, серйозно і приязно, про всяку-всячину — про канікули, які щойно закінчились, про закордонні коледжі їхнього ордену, про зміну викладачів. Серйозний і приязний голос легко вів балачку, а в паузах Стівен відчував обов'язок підтримати її шанобливим запитанням. Він знав, що ця балачка — лише прелюдія, і чекав, що буде далі. Відколи його викликано до директора, він щосили намагався відгадати, що б це могло означати; під час довгого, неспокійного чекання в приймальні на прихід директора його погляд блукав по стінах від одної поважної картини до іншої, а думка — від одного здогаду до іншого, аж поки смисл виклику не прояснився майже цілковито. І ось, коли він запрагнув, щоб якась непередбачена причина затримала директора назовсім, почувся поворот клямки у дверях і шелест сутани.
Директор завів мову про домініканський та францисканський ордени і про дружбу між святим Томою та святим Бонавентурою. Ряса капуцинів, на його думку, є дещо...
Стівенове лице відбило поблажливий усміх священика; не вельми охочий висловлюватись на цю тему, він ворухнув губами на знак сумніву.
— Мені здається, — вів далі директор, — що й самі капуцини задумуються, чи не скасувати їм таке облачення, за прикладом інших францисканців.
— Але монастирі, певно, його не скасують? — сказав Стівен.
— Ні, звичайно, — сказав директор. — Для монастиря воно годиться, але на вулиці, гадаю, краще б у ньому не ходити, правда?
— Бо це, мабуть, незручно?
— Звісно, що незручно. Уявіть собі, коли я був у Бельгії, то не раз бачив їх на велосипедах за будь-якої погоди — вони засукували цю пелену вище колін! Це так смішно. Les jupes — ось як їх звуть у Бельгії.
Через змінену вимову голосного слово було геть незрозумілим.
— Як їх звуть?
— Les jupes.
— Он як.
Стівен знову всміхнувсь у відповідь на усміх, якого не міг бачити на затіненому обличчі священика — лишень образ його чи привид швидко майнув у нього в мозку, коли м'яко мовлене слово лягло йому в ухо. Він спокійно дивився перед себе у смеркнуче небо, радів вечірній прохолоді й тому жовтуватому відсвітові, який накрив собою пломінчик рум'янцю, що загорівся на його щоці.
Назви частин жіночого одягу, а чи м'яких, тонких тканин, з яких його шили, завжди віяли йому на душу ніжно-гріховними пахощами. В дитинстві він уявляв собі, що кінські віжки — це тендітні шовкові стрічки, і як же він збентежився, коли у Страдбруку відчув під пальцями масну шкіру упряжі. Так само збентежився він, коли вперше відчув під своїми дрижачими пальцями шорстку фактуру жіночої панчохи — бо, ловлячи у прочитаному лиш те, що здавалось йому відлунням чи передчуттям його власного стану, він не насмілювавсь мислити собі жінку, душу її чи тіло, що тріпоче життям, інакше, як серед милозвучних фраз, оповиту м'якими, наче трояндові пелюстки, тканинами.
Але фраза у священикових вустах прозвучала фальшиво — він знав, що священикові не гоже так фривольно говорити на цю тему. Фраза була мовлена фривольно з умислом, і він відчував, як очі з затінку стежать за його обличчям. Він ніколи не йняв віри тому, що чув і читав про хитрість єзуїтів, бо власний його досвід цього не підтверджував. Його навчителі, хай і не надто йому симпатичні, завжди здавались йому розумними і серйозними священиками, дужими чоловіками і високодуховними наставниками. Він був певен, що вони енергійно обливаються холодною водою і носять чисту, прохолодну білизну. За всі роки, які йому довелося прожити серед них у Клонґовзі та Бельведері, він дістав лише два удари лінійкою по руках, та й то незаслужено, але він знав, що не раз уникнув заслуженого покарання. За весь той час він не чув од жодного зі своїх вчителів легковажного слова: саме вони навчили його християнського вчення і спонукали до порядного життя, а коли він упав у тяжкий гріх, вивели назад до благодаті. При них він почував себе невпевнено, ще бувши новачком у Клонґовзі; і так само невпевнено почувався він при них у своєму невизначеному становищі у Бельведері. Це незмінне відчуття жило у ньому аж до останнього року його шкільного життя. Не було такого, щоб він не підкоривсь, чи щоб піддався на намову пустотливих товаришів відступити від свого звичного тихого послуху. Навіть маючи сумніви щодо певних тверджень певних навчителів, він ніколи не брався висловлювати їх відкрито. Від певного часу деякі з їхніх суджень здавались йому дещо дитинними, і йому робилося прикро і жаль, немовби він помалу відходив з цього звичного світу і востаннє чув його мову. Одного дня, коли під навісом біля каплиці гурт хлопців оточив священика, він почув, як священик сказав:
— Мабуть, лорд Маколей ні разу в житті не впав у смертний гріх, маю на увазі — свідомо.
Відтак хтось із хлопців спитав священика, чи це правда, що Віктор Гюґо — найбільший французький письменник. Той відповів, що відколи Віктор Гюґо повстав проти Церкви, він не писав і наполовину так добре, як тоді, коли був добрим католиком.
— Хоча чимало видатних французьких критиків вважає, — мовив священик, — що, попри всю його велич, навіть Віктор Гюґо не володів французьким стилем так, як Луї Вейо.
Пломінчик рум'янцю, що загорівся був на Стівеновій щоці від священикового натяку, знову згас, а він так і стояв, незмигно дивлячись у безбарвне небо. Але сумнів не вгамовувався — снував без упину перед очима пам'яті. Перед ним пронісся маскарад спогадів — він упізнавав сцени, людей, але знав, що проґавив у них щось дуже важливе. Бачив самого себе — ходив між майданчиками у Клонґовзі, дививсь, як інші грають, і їв ласощі зі свого спортивного картузика, а кілька єзуїтів прогулювались велосипедною доріжкою в товаристві дам. Відлуння окремих виразів з Клонґовза відбилося в одлеглих закутках його пам'яті.