Але він уже знав про небезпеки духовної екзальтації і не дозволяв собі занедбати найменшу чи найнезначнішу побожну практику. Невтомним умертвлянням плоті він не стільки намагався досягти повного небезпек стану святості, скільки спокутувати своє гріховне минуле. На кожне з чуттів він наклав сувору дисципліну. Щоб умертвити чуття зору, він навчився ходити вулицями, опустивши очі, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і ніколи не озирався. Очі його втікали від жіночих очей. Іноді він раптовим зусиллям волі відривав їх від читання на половині речення і закривав книжку. Щоб умертвити слух, він не пробував опанувати свій голос, який саме тоді ламався, не співав, не свистів і не уникав звуків, які боляче вдаряли по нервах, як от точіння ножа об камінь, вигрібання попелу шуфлею з каміна, витріпування килима. Умертвити нюх було важче: він не виявив у собі інстинктивної огиди до поганих запахів — ні до навколишніх смородів, як от гною чи дьогтю, ні до запахів власного тіла, які він не раз, бувало, з цікавістю вивчав і порівнював між собою. Врешті він виявив, що єдиним запахом, проти якого повставало його чуття нюху, був сморід тухлої риби, схожий на сморід застояної сечі, і принагідно змушував себе нюхати цей неприємний дух. Щоб умертвити смак, він був дуже стриманий за столом і навмисне відвертав увагу від смаку страв. Але найстаранніш і найвинахідливіш він працював над умертвлянням дотику. В ліжку він ніколи свідомо не повертався з боку на бік, сидів у геть незручних позах, терпляче зносив всіляку сверблячку і біль, не дозволяв собі грітися коло вогню, цілу месу, за винятком Євангелія, простоював на колінах; умивши шию та обличчя, не витирав їх як слід, щоб відчувати жалкий дотик повітря, а коли не перебирав вервицю, то притискав руки до боків, як бігун — ніколи не тримав їх у кишенях і не закладав за спину.
Спокус смертних гріхів він не мав. Однак немало дивувався, виявивши, що внаслідок мудрованих побожних практик і самообмежень він легко став жертвою дитинних, нікчемних вад. Молитви і пости не рятували його від роздратування, коли він чув, як чхає його мати, чи коли йому заважали під час молитви — тільки величезним зусиллям волі йому вдавалось приборкувати сильне бажання виплеснути своє невдоволення. Такі вибухи дріб'язкової люті він не раз спостерігав у своїх навчителів — він згадував, як сіпались їхні роти, стискалися губи, спалахували щоки, — і від цього порівняння западав у відчай, попри всі свої самоприниження. Влитися своїм життям у спільну хвилю інших життів було куди важче, ніж навчитися постити чи молитися, і постійна неспроможність досягти цього та невдоволення з себе породили врешті в його душі відчуття духовного обезводнення, а відтак дедалі частіші сумніви та докори сумління. У його душі панувало спустошення і, здавалось, навіть джерела святих тайн повисихали. Сповідь стала віддушиною для втечі від прикрих, але неоплаканих вад. Фізичне причастя не приносило йому таких млосних хвилин цнотливого самовіддання, як бувало у духовному єднанні з Богом, в яке він іноді входив, причастившись Святих Дарів. Готуючись до причастя, він читав стару забуту книжку, написану святим Альфонсом Ліґурійським, з вицвілими літерами та замацаними, пожовклими сторінками. Читаючи ці сторінки, в яких образи Пісні Пісень перепліталися з молитвами причасника, він відчував, як примерхлий було світ палкої любові та непорочних поривів знов оживає для його душі. Нечутний голос наче пестив цю душу, величаючи й славлячи її, просив, щоб встала і вийшла на зашлюбини, щоб виглянула вона, невіста, з Амани-верховини і з гір леопардових; і душа немов відповідала так само, нечутним голосом, віддаючи себе: Inter ubera mea commorabitur.
Тепер, коли він відчував, як знов на душу його насідають голоси плоті, жебонячи до нього під час молитов та розважань, думка про самовіддання небезпечно вабила ум. Усвідомлення, що єдиною поступкою, миттєвим помислом він може зруйнувати все, чого досяг, наповнювало його невимовним відчуттям власної сили. Здавалось, ніби приплив повільно підступає до його босих ніг, і він чекає, коли перша слабка, несмілива хвилька безгучно торкнеться його гарячої шкіри. І майже умить з цим доторком, безмаль готовий піддатися спокусі, він опинявся далеко від припливу, на сухому березі, врятований ґвалтовним зусиллям волі або ґвалтовним взиванням до Бога. А коли бачив, як далека срібна смуга припливу знов починає повільно підступати до ніг, його охоплював дрож від усвідомлення власної сили і задоволення від того, що він не піддався і нічого не зруйнував.
Утікши отак не раз від напливу спокуси, він став непокоїтись, чи часом благодать, що її він так відстоював, не вислизає потроху від нього. Ясна впевненість у своїй стійкості скаламутніла, і на зміну їй прийшов невиразний страх, що насправді душа його несвідомо впала. Йому нелегко було повернути собі стан відчуття благодаті — він твердив собі, що в кожній спокусі він молився до Бога і що благодать, якої вимолював, була дарована йому, позаяк Бог не міг її не дати. А частота і сила спокус остаточно переконала його в правдивості того, що він чув про випробування святих. Часті й сильні спокуси свідчили, що твердиня його душі не впала, і диявол шаленіє, намагаючись повалити її.
Часто на сповіді, коли він визнавав свої сумніви й огріхи — хвилинну неувагу в молитві, порух дріб'язкового гніву в душі, дрібний вияв норовливості в мові чи в чині, — перед тим, як дати йому відпущення, сповідник просив його пригадати якийсь свій давній гріх. Він пригадував з покорою і соромом, і ще раз каявсь у ньому. Його упокорювала й присоромлювала думка про те, що, яким би святобливим він не став, якої б доброчесності та досконалості не досяг, йому ніколи сповна не звільнитись від нього. Почуття вини ніколи не дасть йому спокою: він висповідається, покається і дістане відпущення, він сповідатиметься і каятиметься і діставатиме відпущення знов і знов, але намарне. Чи, може, та перша, поквапна сповідь, до якої погнав його страх перед пеклом, була недійсна? Може, перейнявшись лише неминучістю покари, він насправді не шкодував щиро про свій гріх? Але ні — найпевнішим знаменням того, що та сповідь була дійсна і що він щиро шкодував про свій гріх, була сама поправа його життя.