— Мушу їхати, — відповів Стівен.
— Але, — вів далі Кренлі, — ти тільки не думай про себе так, ніби ти не хочеш їхати, а тебе виганяють, або що ти якийсь єретик чи злочинець. Багато добрих католиків мислять так, як ти. Дивно? Церква — це не кам'яна будівля і навіть не духівництво з їхніми догматами. Церква — це ціла маса людей, що в ній народилися. Не знаю, чого ти прагнеш у житті. Може, того, про що ти казав мені тоді ввечері, як ми стояли біля зупинки на Гаркорт-стріт?
— Так, — сказав Стівен, несамохіть посміхнувшись з того, як Кренлі прив'язує в пам'яті думки до місць. — Тоді, як ти півгодини сперечався з Догерті про найкоротшу дорогу від Салліґапа до Ларреса.
— Недоумок! — зазначив Кренлі зі спокійним презирством. — Що він знає про дорогу від Салліґапа до Ларреса? Та й що він узагалі знає про дороги, помийна його голова!
Він зайшовся довгим голосним сміхом.
— Ну, — відповів Стівен, — а що було далі, пам'ятаєш?
— Про те, що ти сказав? — перепитав Кренлі. — Чого ж, пам'ятаю. Знайти таку форму життя чи мистецтва, в якій твій дух міг би виявити себе з нескованою свободою.
Стівен підняв капелюха на знак визнання.
— Свобода! — повторив Кренлі. — Її в тебе не вистачає навіть на те, щоб допуститися блюзнірства. А грабувати ти зміг би, скажи?
— Вже радше пішов би на жебри, — відказав Стівен.
— А якби нічого не вижебрав, грабував би?
— Ти хочеш почути від мене, — відповів Стівен, — що права власності умовні і що за певних обставин грабунок не є беззаконням. Кожен грабував би на такій підставі. Але я так не відповім. Прочитай єзуїтського теолога Хуана Маріану де Талаверу — той тобі пояснить іще, за яких обставин ти можеш законно вбити свого короля, і чи краще дати йому отрути в келиху, а чи натерти нею одіж його чи сідло. Краще спитай, чи дав би я іншим пограбувати себе, або, якби мене таки пограбовано — чи накликав би я на них те, що зветься відплатою світського правосуддя?
— То накликав би?
— Думаю, — відповів Стівен, — мені від цього було б не менш тяжко на душі, ніж коли б мене пограбували.
— Розумію, — сказав Кренлі.
Він вийняв свого сірника і почав прочищати дірку між зубами. Потім недбало кинув:
— Слухай, а ти, приміром, зайняв би незайману дівчину?
— Вибач мені, — ввічливо мовив Стівен, — хіба не цього домагається більшість юних джентльменів?
— А ти сам як ставишся до цього? — перепитав Кренлі.
Остання фраза, з кислуватим запахом, наче дим з деревного вугілля, згнітила серце й розтроюдила Стівенів мозок, над яким, схоже, зібрались його власні випари.
— Слухай, Кренлі, — сказав він. — Ти питаєш, що б я зробив, а чого б не зробив. То я скажу тобі, що я зроблю, а що — ні. Я не служитиму тому, в що більше не вірю, байдуже, як воно зветься — домом, батьківщиною чи церквою; і спробую реалізувати себе якимсь чином, у житті чи в мистецтві, якомога свобідніше й повніше, маючи для захисту єдину зброю, до якої дозволю собі вдатися — мовчання, втечу і хитрощі.
Кренлі схопив його попід лікоть і розвернув назад до Лісон-парку. Він засміявся ледь що не лукаво і з прихильністю старшого стиснув його руку.
— Хитрощі! — мовив він. — Не може бути! Ти і хитрощі! Ти, бідний поет!
— А ти — мій сповідник, — мовив Стівен, пройнявшись дрожем від цього потиску. — Стільки всякої всячини я тобі звірив, хіба ні?
— Так, дитя моє, — відповів Кренлі все ще весело.
— Я тобі висповідав мої страхи. Але я скажу тобі також, чого я не боюся. Я не боюся самотності, не боюся постраждати за іншого, не боюся покинути те, що мені треба покинути. І я не боюся зробити помилку, хай навіть велику, помилку на ціле життя, чи, можливо, й на вічність.
Споважнілий Кренлі вповільнив ходу і сказав:
— Самотність, повна самотність. Її ти не боїшся. А ти знаєш, що означає це слово? Не тільки відособлення від інших людей, а й коли немає жодного приятеля.
— Я ризикну, — відповів Стівен.
— А також коли немає нікого, — вів далі Кренлі, — хто був би більш ніж приятелем, чимось більшим навіть, ніж найшляхетніший і найщиріший приятель.
Ці слова мовби зачепили якусь глибоку струну в його власній природі. Чи не говорить він про себе — такого, як є, чи такого, яким хотів би бути? Якусь хвилю Стівен мовчки споглядав його обличчя. На ньому лежав холодний смуток. Він говорив про себе, про власну самотність, якої боїться.
— Про кого ти говориш? — врешті запитав Стівен. Кренлі не відповів.
20 березня: Довга розмова з Кренлі на тему мого бунту. Він був в ударі. Я — податливий і тактовний. Напав на мене з приводу любові до матерів. Пробував уявити собі його матір: не можу. Одного разу він прохопився, що батькові його було шістдесят один, коли народився він. Можу собі його уявити. Яскраво виражений селянський тип. Костюм у кашку. Квадратні стопи. Кошлата борода з сивиною. Мабуть, ходить на собачі перегони. Регулярно, хоч і не дуже щедро, сплачує датки отцеві Двайєру з Ларреса. Іноді вечірком заговорює з дівчатами. Але мати? Дуже молода чи вже стара? Навряд щоб дуже молода, тоді Кренлі говорив би по-інакшому. Значить, стара. Ймовірно, до того ж занедбана. Звідси й душевний розпач: дитина виснаженого лона.
21 березня, ранок: Думав про це вночі у ліжку, але був заледачий і надто вільний, щоб дописати. Вільний, саме так. Виснажене лоно — це лоно Єлизавети і Захарії. Значить, він — предтеча. Заувага: їсть здебільшого грудинку і сушені фіги. Читай: сарану і дикий мед. А ще, думаючи про нього, завжди бачу сувору стяту голову або посмертну маску на тлі сірої завіси чи на плащаниці. Усікновення глави, так називається цей празник. Дещо спантеличив мене святий Іван біля Латинської брами. Що я бачу? Обезглавлений предтеча намагається зламати замок.
21 березня, ніч: Вільний. Вільна душа, вільна уява. Зостав мертвим хоронити мерців їхніх. Так. Зостав мертвим шлюбити мерців їхніх.
22 березня: Разом з Лінчем ув'язалися за дебелою сестрою милосердя з лікарні. Лінчева ідея. Противно. Двоє худих голодних хортів у гонитві за телицею.
23 березня: Не бачив її ще з того вечора. Недужа? Сидить біля каміна, мабуть, з маминим шалем на плечах. Але не вередує. З'їси тарілочку вівсянки? Невже не з'їси?