Стівен чув, як батьків голос засміявся, чи радше схлипнув.
Він чув голос найпершого у ті часи красеня у Корку, їй-богу! Жінки за ним на вулиці оглядалися.
Він чув, як схлип провалився батькові в горло, й імпульсивно розплющив повіки. Сонячне проміння, вдаривши раптом по очах, зробило з неба і хмар якийсь фантастичний світ — понурі масиви з озерами багряного світла. Навіть мозок у нього хворий і безсилий. Він ледве розуміє літери на вивісках крамниць. Через свій химерницький спосіб життя він ніби опинився за межами дійсності. Ніщо з реального світу його не зворушувало, не промовляло до нього, — хіба що він чув там відлуння своїх нутряних волань. Сам він не відгукувався на жоден клич, земний чи людський, нечулий і нечутливий до поклику літа, і радості, і дружби, знуджений і згнічений батьковим голосом. Він ледве впізнавав власні думки, і повільно твердив про себе:
— Я — Стівен Дедалус. Поруч — мій батько, по імені Саймон Дедалус. Ми в Корку, в Ірландії. Корк — це місто. Наше місце — в готелі "Вікторія". Вікторія, Стівен, Саймон. Саймон, Стівен, Вікторія. Імена.
Спогади про дитинство раптом зблякли. Він спробував було пригадати якісь яскраві моменти, але намарне. Згадались лише імена: Данті, Парнелл, Клейн, Клонґовз. Малого хлопчика вчила географії літня жінка, яка тримала у шафці дві щітки. Потім його випровадили з дому до коледжу.
В коледжі він мав перше причастя, їв ласощі зі спортивного картузика, дивився на полум'я, що витанцьовувало на стіні невеличкої палати в лазареті, і думав, як він помре, як ректор у чорній із золотом ризі відправить по ньому панахиду і як його поховають на невеличкому цвинтарі вбік від головної липової алеї. Але тоді він не помер. Помер Парнелл. Не було ні панахиди в каплиці, ні похорону. Він не помер, а просто звіяв, мов поволока на сонці. Він загубивсь чи, може, заблудив поза межу життя, бо його більше нема. Чудно навіть уявляти, як він отак виходить з буття — не вмирає, а тане на сонці або губиться, забутий, десь у всесвіті! І справді чудно побачити на мить себе малого — хлоп'я у сірому костюмі з паском: руки в кишенях, штанини підхоплені в колінах еластичними підв'язками.
Увечорі того дня, коли було продане їхнє майно, Стівен покірно брів за батьком по місту, від бару до бару. Базарним продавцям, барменам і барменкам, жебракам, які домагалися милостині, містер Дедалус розповідав ту саму історію: що він — старий корків'янин, що за тридцять років у Дубліні він так і не зумів позбутися коркського акценту, і що оцей ледащо — його найстарший син, такий собі дублінський шибеник.
А рано-вранці вони почали з кав'ярні Ньюкомба, де чашка містера Дедалуса голосно торохтіла об блюдечко, а Стівен совгав стільцем і кашляв, намагаючись так притлумити цей ганебний знак учорашньої батькової пиятики. Приниження слідували одне за одним: нещирі усмішки базарних продавців, вихиляси і грайливість барменок, до яких залицявся батько, компліменти і підбадьорливі слова його друзів. Вони казали, що Стівен удався в свого дідуся, і містер Дедалус погоджувався: так, на лихо. Вони вишукували в його мові сліди коркського акценту і примусили визнати, що ріка Лі значно красивіша, ніж Ліффі. Один з них, випробовуючи його латину, примусив його перекласти уривки з Dilectus'di і питався, як правильніше сказати — Tempora mutantur nos et mutamur in ilis[2], чи Tempora mutantur et nos mutamur in ilis. A другий, бадьорий дідок, якого містер Дедалус назвав Джонні Грошоманом, ввігнав його в замішання, допитуючись, чиї дівчата вродливіші — дублінські чи коркські.
— Він не того покрою, — сказав містер Дедалус. — Дай йому спокій. Це хлопець мислячий, тверезий, ледачим мізки собі не забиває.
— Тоді він не син свого батька, — сказав дідок.
— Їй-богу, не знаю, — сказав містер Дедалус, самовдоволено всміхаючись.
— Твій батько, — сказав Стівенові дідок, — був колись перший джиґун на цілий Корк. Ти це знаєш?
Стівен опустив очі й вивчав кахляну підлогу бару, в який вони забрели.
— Не збивай мені хлопця з пуття, — сказав містер Дедалус. — Лиши його на Бога.
— Ая. Чого це я мав би збивати його з пуття? Я йому в дідусі годжуся. Я і є дідусь, — сказав дідок Стівенові. — Ти це знаєш?
— Справді? — спитав Стівен.
— Їй-бо, — сказав дідок. — Маю двох онуків у Сандізвелі, нівроку. Но? То як гадаєш, скільки мені літ? Я пам'ятаю ще твого діда, як він у червоному сурдуті лисиць полював. Тебе тоді ще на світі не було.
— Ані не планувалося, — сказав містер Дедалус.
— Їй-бо, — повторив дідок. — Я й прадіда твого пам'ятаю, старого Джона Стівена Дедалуса. Ото вже був задерій! Но? То маєш на пам'ятку!
— Це вже три — ні, чотири покоління, — озвався ще інший. — Тобі, Джонні Грошомане, вже, видно, сотня на носі.
— Гм, правду кажучи, — відповів дідок, — мені лиш двадцять сім.
— Нам стільки літ, Джонні, на скільки ми почуваємось, — сказав містер Дедалус. — Ну, допивайте, що там у кого є, і замовимо ще. Гей, Тіме, чи Томе, чи як тебе там, неси нам іще по одній. На Бога, я й сам почуваюсь вісімнадцятилітнім. Он син мій удвічі молодший, але, як не крути, — куди йому до мене!
— Попускай вузду, Дедалусе. Пора тобі, гадаю, пересісти назад, — озвався той самий добродій.
— А от і ні! — запевнив містер Дедалус. — Я і тенором ще заспіваю, і п'ятиступеневий бар'єр на бігу візьму, і готов з ним хортів поганяти, як ганяв тридцять років тому з одним керрівським, що був у тому ділі найкращий.
— А от у цьому він тебе пережене, — сказав дідок, поплескавши себе по чолі, і спорожнив склянку.
— Гм, сподіваюсь, він буде не гірший, ніж його батько. Ось і все, — мовив містер Дедалус.
— Що ж, і цього досить, — сказав дідок.
— І дяка Богові, Джонні, — сказав містер Дедалус, — що ми так багато літ прожили і так мало зла зробили.
— Зате скільки добра, Саймоне! — серйозно сказав дідок.
— Дяка Богові, що дав нам стільки літ прожити і стільки добра зробити.
Стівен дививсь, як над прилавком зносяться три склянки — батько і два його приятелі пили за пам'ять про їхнє минуле. Чи винна тут доля, чи вдача, але між ним і ними лежала прірва. Душею він, здавалось, був старший за них: її холодне світло світило поверх їхніх змагань, і радощів, і смутків, наче древній місяць над молодою землею. Життя і молодість не бентежили його, як бентежили колись їх. Він не знав ні радості спілкування з друзями, ні здорової, грубої чоловічої снаги, ні синівської шаноби. Ніщо не бентежило його душі, тільки холодна, жорстока, позбавлена любові хіть. Дитинство його померло, а чи згубилося, а з ним і душа з її простими радощами, і тепер він плив по житті, мов порожня шкаралупа місяця.