— Ви забуваєте, що я не маю аніякого бажання допомагати вам. Все це мені просто байдуже. Ваша історія не торкається мене ні з якого боку.
— Я благаю вас, Алане! Згляньтесь на моє становище! Адже ось тільки що, перед тим як ви прийшли, я мало не зомлів з жаху. Може, й вам коли-небудь доведеться щось такого зазнати... Ні, ні, не думайте про це! Гляньте на цю справу просто як науковець. Ви ж не допитуєтесь, відки ті трупи, що над ними експериментуєте, — не допитуйтесь і цим разом. Я й так уже забагато розповів вам. Я молю вас, Алане, зробіть це. Ми ж були друзями!
— Не чіпайте минулого, Доріане, — воно вмерло.
— Померле не завжди хоче забиратися... Он той, нагорі, не хоче йти. Він сидить за столом, схиливши голову і простерши руки. Алане, Алане! Якщо ви не станете мені в пригоді, я загину. Мене ж повісять, Алане! Невже ви не розумієте? Мене ж повісять за те, що я вчинив!..
— Ні до чого тягти далі цю сцену. Я навідліг відмовляюся докладати рук до цієї справи. Ви, мабуть, з глузду з'їхали, що звертаєтеся до мене з таким проханням.
— Ви таки відмовляєтесь?
— Так.
— Я благаю вас, Алане!
— Марна річ.
Знову жаль промайнув в очах Доріана Ґрея. Він простяг руку, дістав клаптик паперу і щось написав на ньому. Потім двічі його перечитав, обережно склав навпіл і кинув через стіл Аланові. Відтак підвівся і підійшов до вікна.
Здивовано глянувши на Доріана, Кемпбел узяв папірець і розгорнув. Коли він прочитав, лице його пополотніло, і він знеможено відкинувся на стільці. Моторошна нудотність підпирала до горла, серце шалено закалатало, немов у задушливій порожнечі.
Минуло дві-три хвилини гнітючої мовчанки, перше ніж Доріан обернувся і, підійшовши до Кемпбела, поклав руку йому на плече.
— Мені шкода вас, Алане, — упівголоса промовив він, — але ви приневолюєте мене... Листа вже написано — ось він. Бачите адресу? Якщо ви не допоможете мені, я муситиму послати його. І таки пошлю. А який наслідок це матиме — ви добре знаєте... Але ні, ви ж мені допоможете! Зараз вам уже нема як відмовитись. Ви повинні віддати мені належне — я намагався обійтись без крайнощів. А ви були суворий, нечемний, образливий зі мною. Так ставитись до мене жодна людина не насмілювалася — в усякому разі, жодна жива людина. Я все це стерпів. Тепер я маю ставити умови.
Кемпбел затулив обличчя руками, і дрож пройняла його тіло.
— Так, Алане, тепер моя черга ставити умови. Ви їх знаєте вже. Справа зовсім проста. Та візьміть себе в руки! Однак же доведеться це зробити, тож наважуйтесь і починайте.
У Кемпбела вихопився стогін, його всього колотило, наче в лихоманці. Такання годинника на каміні немов розбивало Час на окремі атоми пекучої муки, і кожен такий лютий, що годі його витерпіти. Залізний обруч усе дужче стискував чоло Аланові, наче загрожуване безчестя вже спало на нього. Свинцем тяжіла Доріанова рука на плечі. Це вже було над усяку силу. Здавалося, от-от ця рука розчавить його.
— Ну-бо, Алане, зважуйтесь, та й уже.
— Не можу, — машинально заперечив Кемпбел, наче слова щось могли змінити.
— Ви мусите. У вас нема вибору. Не зволікайте марно!
Кемпбел повагався ще хвилину.
— А камін є в тій кімнаті нагорі?
— Є, газовий з асбестом.
— Тоді мені треба з'їздити додому і взяти дещо з лабораторії.
— Ні, Алане, ви не вийдете звідси. Напишіть записку, і мій служник привезе від вас усе потрібне.
Кемпбел черконув кілька рядків, приклав їх вимочкою і заадресував конверт на ім'я свого помічника. Доріан узяв записку й уважно перечитав, а потім, подзвонивши, віддав її камердинерові з наказом повернутись якнайшвидше і привезти все, що треба.
Коли двері зачинилися за служником, Кемпбел нервово здригнувся і, підвівшись, підійшов до каміна. Його всього колотило. Хвилин двадцять жоден не прохопився ані словом. У кімнаті лишень муха дзижчала та ще годинник такав гучно, мов молот.
Коли годинник вибив першу, Кемпбел, обернувся і, глянувши на Доріана Ґрея, побачив, що очі йому набігли слізьми. Чистота і витонченість цього зажуреного обличчя чимось розлютили Кемпбела.
— Ви негідник, викінчений негідник! — пробурмотів він.
— Заспокойтесь, Алане. Ви врятували мені життя.
— Ваше життя? Боже милостивий, що це за життя! Ви ж по саму зав'язку в розпусті і ось уже докотилися до злочину! Коли я зроблю те, до чого ви мене силуєте, — то не заради вашого підлого життя.
— Ой, Алане, — зітхнув Доріан, — хотів би я, щоб ви мали до мене бодай тисячну частку того жалю, що я маю до вас.
Кажучи ці слова, він одвернувся і став дивитись через вікно в садок. Кемпбел мовчав.
Ще хвилин за десять, постукавши, увійшов камердинер, несучи велику з червоного дерева скриньку із хімічним приладдям, довгий звій сталевого й платинового дроту та дві чудернацькі залізні клямри.
— Залишити це тут, сер? — звернувся служник до Кемпбела.
— Так, — відповів замість нього Доріан. — На жаль, Френсісе, я маю ще одне доручення для вас. Як звуть того садівника з Річмонда, що приставляє в Селбі орхідеї?
— Гарден, сер.
— А й справді, Гарден. Отже, вам доведеться зараз-таки поїхати до Річмонда й передати Гарденові особисто, щоб він прислав удвічі більше орхідей, ніж я замовляв, але білих щоб якомога менше... Ні, мабуть, краще зовсім без білих. Сьогодні такий погожий день, та й Річмонд — прегарна місцина, а то б я не клопотав вас цією справою.
— Який же це клопіт, сер! Коли я маю повернутися? Доріан подивився на Кемпбела.
— Скільки часу забере ваш експеримент, Алане? — без тіні збентеження спитав він: присутність третьої особи наче надавала йому особливої сміливості.
Кемпбел спохмурнів і прикусив губу.
— Приблизно годин п'ять.
— Тоді, Френсісе, ви можете повернутись десь так о пів на восьму... Або стривайте — приготуйте мені зараз вечірнє вбрання, і тоді маєте вільний весь вечір. Дома я не обідаю, отож ви мені не будете потрібні.
— Дякую, сер, — промовив служник, виходячи з кімнати.
— Ну, Алане, тепер жодної хвилини не можна гаяти. Ого, важенна скринька! Я візьму її, а ви беріть решту.
Доріан говорив швидко й владним тоном, через що Кемпбел мимохіть відчув себе підлеглим його волі. З кімнати вони вийшли разом.