— Даруйте за клопіт, містере Габард. Я певно що загляну до вас подивитись на раму, хоча останнім часом не дуже цікавлюсь релігійним малярством. Але сьогодні мені треба тільки перенести одну картину нагору. Вона досить важка, тому я й попросив у вас людей.
— Що ви, що ви, містере Ґрей, який тут клопіт! Я дуже радий стати вам у пригоді. Де ця картина, сер?
— Ось вона, — відповів Доріан, відсуваючи ширму. — Ви зможете перенести її вкритою, — словом, так, як вона є? Я боюся, щоб її не подряпали на сходах.
— О, це буде зовсім легко, сер, — люб'язно мовив майстер, беручись удвох з помічником знімати картину з довгого мідяного ланцюга, на якому вона висіла. — Отже, куди її нести, містере Ґрей?
— Я покажу вам дорогу, містере Габард. Будь ласка, йдіть за мною. Ні, вам, мабуть, краще йти попереду. На жаль, це аж під самим дахом. Ми підемо парадним ходом, там ширше.
Він розчинив перед ними двері, і, пройшовши через залу, вони почали підійматись. Картина мала масивну, пишно різьблену раму, і нести її було дуже незручно, тому іноді Доріан намагався й собі прикласти руку, щоб допомогти робітникам, не зважаючи на улесливі протести містера Габарда, — багетника, природного трудягу, вкрай разило бачити, коли джентльмен робить щось корисне.
— Еге, є що нести, сер, — відсапуючись, промовив майстер, коли вони дісталися горішньої площадинки сходів, і витер спітніле чоло.
— Так, картина важкувата, — пробурмотів Доріан, відмикаючи двері до кімнати, що мала віднині крити дивну таємницю його життя і таїти його душу від людських очей.
Минуло понад чотири роки відтоді, як він востаннє сюди заходив. Коли він був дитиною, тут була його дитяча кімната, а коли підріс — класна. Це просторе пропорційне приміщення покійний лорд Кельсо спеціально облаштував для свого маленького онука, якого терпіти не міг за разючу подібність до матері, та й з інших причин, і все намагався тримати чимдалі від себе. На Доріанів погляд, кімната ця майже не змінилася. Та сама велика італійська скриня-касоне з химерно розмальованими стінками і поморхлими золоченими оздобами — Доріан хлопчиком часто ховався в ній. Та сама книжкова шафа з атласного дерева, де повно пошарпаних підручників. А позад неї на стіні все той самий витертий фламандський гобелен, де вицвілі король і королева грають у шахи в садку, а повз них проїздить верхи громадка сокольничих, тримаючи на латних рукавицях соколів. Яке живе усе це Доріанові на пам'яті! Кожна мить його самотнього дитинства поставала перед ним, поки він оглядався круг себе. Він пригадав незаплямовану чистоту хлоп'ячих своїх літ, і йому стало моторошно від думки, що цей фатальний портрет має бути схований саме тут. Не думав він у ті далекі дні, що його чекає таке майбутнє...
Але в будинку нема іншого місця, яке убезпечувало б сховок від чужих очей. Ключ у нього, і ніхто сторонній не зможе сюди ввійти. Укрите пурпуровим саваном, обличчя на полотні може собі тупіти, ставати хтивим і розпусним. Що це важить? Ніхто ж цього не бачитиме. Він і сам не буде на це дивитись. Навіщо йому приглядатись до бридкого розкладу власної душі? Він лишатиметься юним — і цього досить... Та й чом би кінець кінцем його вдачі таки не випогодитись? Хіба його майбутнє конче мусить бути геть усе ганебне? Йому в житті ще може лучитись кохання, і воно очистить його й оборонить від тих гріхів, що вже, чується, живуть у його душі і тілі, — від тих дивних, ще ніколи не знаних гріхів, яких сама їхня таємничість повиває спокусливими чарами. Може, колись із цих червоних сластолюбних уст зникне жорстокий вираз і він зможе показати світові шедевр Безіла Голворда...
Ні, марні сподівання! Година за годиною, тиждень за тижнем образ на полотні ставатиме усе старішим. Він може уникнути знаку неморального життя, але потворності людського віку йому не минути. Щоки його западуть або прив'януть. Жовті складки посядуть у кутиках потьмянілих очей і огидять їх. Волосся втратить свій блиск, рот безглуздо скривиться, як то завше у старих людей, губи пообвисають. Шию вкриють зморшки, на холодних руках випнуться сині вени, спина згорбатіє, як у його діда, що так суворо ставився до нього. Ні, портрет таки треба сховати. Іншої ради нема.
— Будь ласка, внесіть картину всередину, містере Габард, — стомлено сказав Доріан, обернувшись до робітників. — Даруйте, що так довго затримав вас. Я трохи задумався.
— Нічого, містере Ґрей, я радий був перепочити, — відповів майстер, усе ще відсапуючись. — Де ми її поставимо, сер?
— Та однаково де. Ось хоча б тут. Вішати не треба. Лише прихиліть її до стіни. Дякую.
— А можна глянути одним оком на цей витвір мистецтва, сер?
Доріан здригнувся.
— Це нецікаво для вас, містере Габард, — сказав він, дивлячись простовіч на майстра. Він був ладен підскочити до нього і звалити на землю, коли б той насмілився підняти пишне покривало, яке приховувало секрет його життя. — Ну, більше я вас не затримую. Вельми вдячний, що ви завдали собі клопоту прийти особисто, містере Габард.
— Ні за що, містере Ґрей, ні за що. Я завжди до ваших послуг, сер.
І містер Габард, важко ступаючи, рушив униз, а за ним і його помічник, оглянувшись на Доріана з виразом боязкого захвату на своєму неотесаному простакуватому обличчі — ніколи-бо в житті він не бачив такої чудової вроди.
Коли їхня хода завмерла внизу, Доріан замкнув двері і ключа поклав до кишені. Тепер йому ніщо не загрожує. Тепер ніхто вже не зможе побачити цього жахливого портрета. Лише одному його зорові буде відкрито цю ганьбу.
Зійшовши до бібліотеки, він помітив, що вже повернуло на шосту і чай уже подано. На восьмикутному столику з темного запахущого дерева, щедро інкрустованому перламутром, — то був подарунок леді Редлі, опікунової дружини, вічно хворої жінки, що перебула останню зиму в Каїрі, — лежала записка від лорда Генрі і поруч книжка в жовтій, трохи пошарпаній оправі, а на чайній таці — третій випуск "Сент-Джеймс газет". Очевидно, Віктор уже повернувся. А чи не зустрівся він з робітниками, коли ті виходили з будинку? І чи не випитав у них, що вони тут робили?.. Віктор, певна річ, зауважить, що портрет зник, — та, мабуть, уже зауважив, коли вносив чай. Ширма була відсунута, і на стіні виразно виділялося порожнє місце. Де би ще не довелося йому застукати коли Віктора, як той поночі крастиметься нагору, щоб виломити двері в оту кімнату! Це жахливо — мати у власному домі шпига. Доріан чував про багатих людей, що їх ціле життя шантажував котрийсь челядник, якому вдалося прочитати листа, або підслухати розмову, або підібрати візитівку з адресою, або ж знайти у господаря під подушкою висохлу квітку чи клапоть зібганого мережива...