Запала ніч, а з нею здійнявся вітер — вітер з відкритого моря. Він дедалі міцнішав і вже хитав дерева.
— Що ти там бачиш?
— Тут низькувато, якби було вище хоч на п'ятнадцять-двадцять сантиметрів,
Без зайвих слів Мегре попрямував до купи каміння біля дороги і взяв кілька уламків граніту.
— Спробуй.
— Тепер бачу край столу, та людей — поки ні…
Комісар знову пішов по каміння.
— Отепер те, що треба! Вони грають у шашки. Служниця несе склянки. Вони парують, і я б заклався, що це ґроґ.
— Стій там!
І Мегре почав ходити туди й назад уздовж дороги. Метрів за сто була "Флотська закусочна", трохи далі — порт. Проїхала вантажівка пекаря. Комісар ледь не зупинив його, щоб перевірити, чи не ховається там хтось, але передумав і тільки знизав плечима.
Бувають поліцейські операції, дуже нескладні на перший погляд, але насправді практично неможливі. Наприклад, розшукати людину, котра раптом наче провалилася крізь землю там, за віллою мера! Шукати цю людину серед дюн, на пляжі, в порту, в селищі? Перетяти їй всі шляхи? Для цього замало двадцяти жандармів. А якщо це до того ж розумний чоловік, він всеодно прослизне.
Комісар повернувся до Люка, який так і стояв на мурі в дуже незручній позі.
— Що вони там роблять?
— Весь час грають.
— А чи розмовляють?
— Навіть рота не розтуляють. Каторжник поклав обидва лікті на стіл і допиває вже третій ґроґ.
Минуло ще чверть години, з боку дороги можна було розібрати слабкий дзвінок. Люка покликав комісара.
— Дзвонить телефон. Мер хоче піти туди, але Луї-Здоровило сам бере трубку.
Почути, що він говорив, було неможливо. Єдине, в чому була певність, — Луї-Здоровило виглядав задоволеним.
— Розмову закінчено?
— Ага. Тепер знову грають.
— Стій там!
І Мегре пішов до закусочної. Як завжди увечері, там сиділо кілька гравців у карти: картярі запросили комісара випити з ними.
— Тільки не зараз. Де тут телефон, мадемуазель?
Телефон висів у кухні на стіні. Стара служниця чистила рибу.
— Алло! Це поштова контора в Уїстреамі? Говорять з поліції! Скажіть, будь ласка, звідки викликали по телефону мера?
— З Кана, пане.
— Який номер у Кані?
— 122… Це телефон "Вокзального кафе"…
— Дякую…
Досить довго комісар стояв посеред закусочної й не бачив нічого навколо.
— Кан за дванадцять кілометрів звідси… — нарешті пробурмотів Мегре.
— За тринадцять! — поправив його капітан Делькур, заходячи до залу. — Як воно діла, комісаре?
Мегре не чув нічого.
— … А це близько півгодини на велосипеді…
Тут комісар пригадав, що робітники шлюзу, які майже всі жили в селищі, приїздили до порту на велосипедах, а потім залишали їх на цілий день біля закусочної.
— Прошу перевірити, чи не бракує чийогось велосипеда.
І тут наче хтось надав руху складному механізмові. Тепер мозок Мегре працював злагоджено, як система зубчатих коліщаток, причому якесь із них якнайточніше зачіпляло кожним зубцем ту чи іншу подію.
— Бісова душа! Нема мого велосипеда…
Мегре не здивувався, ні про що не розпитував. Повернувся до кухні й схопив трубку:
— Дайте мені Кан… Так… Дякую… Так… Алло!.. Головний комісаріат поліції? Говорить комісар Мегре з кримінальної поліції. Чи буде ще поїзд до Парижа?.. Отже, ви кажете, жодного до одинадцятої години?.. Ні… Слухайте… Будьте ласкаві записати: "Перше. Пересвідчитися, чи пані Гранмезон… Так, дружина арматора… і справді поїхала автомашиною до Парижа. Друге. Дізнатися, чи якийсь незнайомий не з'являвся в конторі або вдома у Гранмезонів… Так, це легко! Але ще не все. Записуєте? Третє. Обійти всі гаражі міста… Скільки їх є? Щось із двадцять?.. Стривайте! Йдеться лише про ті, що здають машини напрокат… Гаразд! Треба зібрати всі можливі відомості про суб'єкта, який міг найняти машину з шофером чи без шофера для поїздки до Парижа… Або купив машину з інших рук… Алло! Та почекайте ж, біс його забирай!.. Не виключено, що суб'єкт кинув велосипед у Кані…"
— Так, це все!.. Чи маєте ви досить грошей, щоб зробити одразу все, що треба?.. Добре. Згода!.. Як тільки матимете щось більш-менш конкретне, подзвоніть до "Флотської закусочної" в Уїстреамі…
Портовики, що пили аперитив у занадто натопленій залі, чули цю розмову, й коли Мегре повернувся, обличчя у всіх були стривожені, серйозні.
— Так ви гадаєте, що мій велосипед… — почав робітник шлюзу.
— Грог! — похмуро замовив Мегре.
Комісара наче підмінили. Це не був уже той доброзичливий чоловік, який допіру так лагідно всміхався, цокався з кожним. Тепер він ледве бачив, ледве впізнавав своїх недавніх компаньйонів…
— "Сен-Мішель" ще не повернувся з Кана?
— Повідомили, що він має прийти до вечірнього припливу. Але погода, мабуть, не дозволить йому вийти в море.
— Буде шторм?
— Як не шторм, то добрячий вітрюган! До того ж вітер потроху міняється на північний, а це не обіцяє нічого доброго. Хіба не чуєте?..
Уважно прислухаючись, можна було вловити щось на зразок розмірених ударів молота — то хвилі ритмічно штурмували пірс. Від дужого вітру рипіли двері закусочної.
— Якщо хтось викликатиме мене до телефону, нехай скажуть… Буду на дорозі, метрів сто в той бік…
— Навпроти будинку мера?
Вийшовши надвір, Мегре насилу запалив люльку. Важкі хмари, що мчали над самою землею, здавалося, ось-ось зачепляться за верхівки тополь обабіч дороги. За п'ять кроків не видно було бригадира Люка, який так і стояв на мурі.
— Нічого нового?
— Вони вже не грають. Це Луї несподівано змішав шашки на дошці, наче йому набридло грати.
— То що ж вони роблять?
— Мер напівлежить у своєму кріслі, а Здоровило палить сигари і ковтає ґроґ за ґроґом. Він уже запалив і майже одразу кинув добрий десяток сигар. Мабуть, знущається з мера, дратує.
— І скільки було ґроґів?
— П'ять або шість…
А Мегре не бачив нічого, крім вузької світлої щілини, яка виділялася на темному фасаді. Проїхали на велосипедах муляри, що поверталися в село з роботи. Потім на дорозі забовванів селянський віз. Інстинктивно відчувши, що в темряві хтось є, селянин лупонув батогом свою коняку і раз у раз перелякано озирався.
— А служниця?..
— Її тепер не видно. Вона, певно, в себе на кухні. Мені ще довго стояти отак?.. В такому разі ви б зробили добру справу, якби підклали ще кілька: каменів, тоді мені не доведеться балансувати весь час навшпиньках…