— Якщо дозволите, я увімкну світло, — запропонував Мегре.
— Стривайте… Закрийте спочатку портьєри… Не варто перехожим… Ага, отак… Шнурок зліва… Обережно…
Посеред кімнати застиг Луї-Здоровило. Мегре повернув вимикач, підійшов до каміна, де горів вогонь, і почав задумливо ворушити вугілля.
Це була його пристрасть. А ще, коли був дуже заклопотаний, любив постояти біля вогню, заклавши руки за спину, і стояв, аж поки не припікало.
Чи можна сказати, що якась деталь змінила ситуацію? В усякому разі, пан Гранмезон дещо кепкувато спостерігав за комісаром, котрий поринув у роздуми.
— Луї-Здоровило був тут, коли з вами сталася ця… прикрість?
— Ні! — сухо відрізав мер.
— А шкода! Адже ви б могли, приміром, коли сторчма летіли зі сходів, наскочити на звичайнісінький собі кулак…
— І це дало б вам привід нагнітати тривогу в портових шинках, розповідаючи там різні байки в стилі Рокамболю… Краще вже з цим кінчати, адже так, комісаре? Нас двоє… Двоє людей, що займаються цією драмою… Ви приїхали з Парижа… Привезли мені звідти капітана Жоріса в жалюгідному стані і, здається, все говорить за те, що зовсім не в Уїстреамі з ним обійшлися в такий спосіб… Ви були тут, коли його отруїли… Звичайно, ви можете провадити розслідування, як вам заманеться…
В голосі його звучали саркастичні нотки.
— А я тут мер уже протягом десяти років. Я знаю всіх, ким управляю. І вважаю себе певною мірою відповідальним за те, що з ними трапляється. Як мер, я водночас очолюю місцеву поліцію… Так от…
Він на мить замовк, щоб затягнутися сигарою; попіл упав і посипався йому на халат.
— Поки ви тиняєтесь по шинках, я зі свого боку теж дещо роблю, хай це не буде вам неприємно…
— І викликаєте сюди Луї-Здоровила…
— Я накажу викликати й інших, якщо вважатиму за потрібне… А тепер, гадаю, ви вже нічого істотного не можете мені розповісти?..
Він підвівся — відчувалося, що в нього трохи заклякли ноги, — й провів комісара до дверей.
— Сподіваюся, — пробурмотів Мегре, — що для вас не буде жодної незручності, якщо Луї піде зі мною… Я вже допитував його минулої ночі… Треба з'ясувати ще деякі дрібниці…
Пан Гранмезон зробив жест, мовляв, йому байдуже. Але Луї-Здоровило навіть не поворухнувся. Стовбичив, не піднімаючи голови.
— Отже, ходімо разом?
— Ні! Не зараз…
Ці слова звучали нерозбірливо, як усе, що говорив брат Жюлі.
— Зверніть увагу, — втрутився мер, — що я аж ніяк не перешкоджаю йому йти слідом за вами! Я просив би, щоб ви офіційно це засвідчили, аби не могли згодом звинувачувати мене, мовляв, я вставляв вам палиці в колеса… Я викликав Луї-Здоровила, аби поставити кілька запитань… Якби він хотів лишитися тут, так напевне тільки для того, щоб сказати мені дещо…
Але всупереч його словам, його спокійному тону в повітрі відчувалася якась тривога! І не тільки в повітрі! І не тільки тривога! Адже в очах високого урядовця майнуло щось схоже на паніку.
Луї-Здоровило задоволено мружився і чимось скидався на ситого звіра.
— Я чекатиму надворі, — сказав йому комісар.
Проте відповіді не дочекався. А мер промовив:
— До щасливої зустрічі, пане комісар…
Двері були відчинені. Прибігла з кухні служниця, мовчки, з похмурим виглядом провела Мегре до парадних дверей і зачинила їх за ним.
Дорога була безлюдна. Метрів за сто світилось у вікні найближчого будинку, далі — знову світло, ще світло — з чималими інтервалами, бо будівлі вздовж шосе Гіва-Белла оточені великими садами.
Мегре ступив кілька кроків, заклавши руки в кишені і згорбившись. Підійшов до залізного паркана саду; далі починався пустир.
Вся ця частина Уїстреама розтягнулася вздовж прибережних дюн. Одразу ж за садами були вже самі піски, де-не-де зарослі колючими чагарниками.
Несподівано з мороку виринула постать. Мегре почув голос:
— Це ви, комісаре…
— Люка?..
Вони поспішили один одному назустріч.
— Ти що тут робиш?
Люка не випускав з очей свою дільницю. Говорив півголосом:
— Отой добродій з драги…
— Вийшов звідти?
— Він тут…
— Давно?
— Щось із чверть години… Зараз він позаду вілли…
— Переліз через паркан?
— Ні… можна подумати, що когось чекає… Я почув ваші кроки… Тоді прийшов сюди, щоб…
— Покажи-но мені…
Вони пройшли вздовж саду й опинилися з тильного боку вілли; тут Люка із смаком вилаявся.
— Що з тобою?
— Його вже нема…
— Ти певний?
— Він стояв за заростями тамариску…
— Гадаєш, увійшов у дім?
— Хто його зна…
— Постій тут… Нікуди ні на крок, ні в якому разі…
І Мегре побіг до шосе. Там нікого не було. Жмут світла просочувався з вікна кабінету мера. Але дістати до підвіконня, щоб зазирнути всередину, було неможливо.
Комісар більше не вагався. Пройшов садком, подзвонив біля парадних дверей. Служниця відчинила майже одразу.
— Здається, я забув люльку у пана мера…
— Зараз пошукаю.
Вона залишила Мегре на порозі, але тільки-но пішла, він рушив далі, зовсім нечутно піднявся по сходах.
Мер, як і доти, сидів у кріслі, простягнувши ноги. Поруч було накрито столик для кави. Навпроти розвалився Луї-Здоровило.
А між ними на дошці були розставлені шашки.
Колишній каторжник посунув уперед шашку й гарикнув:
— Ваш хід!
А мер, нетерпляче поглядаючи на служницю, яка забарилася, шукаючи люльку, промовив:
— Отже, ви бачите, що люльки немає?.. Передайте комісарові, що він, мабуть, загубив її деінде!.. Ваш хід, Луї…
А Луї озвався фамільярно, самовпевнено:
— Зараз, Маргарито, подайте нам чогось випити!
Розділ VII
ДИРИГЕНТ
Коли Мегре вийшов з вілли, Люка одразу ж зрозумів, що тепер буде сутужніше: комісар був у найгіршому гуморі. Застиглими очима дивився кудись і ніби нічого не бачив.
— Не знайшов його?
— Гадаю, не варто завдавати собі клопоту. Краще було б влаштувати облогу. Інакше не спіймати людину, що ховається в дюнах.
Мегре застібнув пальто до самого коміра, засунув руки в кишені й замислено гриз мундштук люльки.
— Онде бачиш просвіт між портьєрами? — спитав він, показуючи на вікно кабінету. — А отам, дивись, невисокий мур, якраз навпроти. Отже, мені здається, коли ти станеш на мур, то побачиш усе, що діється в кімнаті.
Люка був майже такий огрядний, як і комісар, хоч і менший на зріст. Він зітхнув і видряпався на мур. Спочатку зиркнув навкруг, аби впевнитись, що поблизу нікого немає.