Світло, що падало з відчинених дверей, заступили чиїсь постаті, і до хати зайшли четверо членів міської управи. Вони зупинились посеред кімнати, і один із них діловим, але дуже ввічливим тоном сказав, що йому доручено привести Сократа в ареопаг. Доручення йому дав сам полководець Алківіад, Сократа мають вшановувати там за його заслуги на полі бою.
Знадвору долинав гомін — мабуть, перед їхньою хатою зібралися сусіди.
Сократ відчув, що його проймає піт. Він знав, що тепер, як він навіть відмовиться йти в ареопаг із членами управи, йому треба встати і принаймні стоячи сказати щось ввічливе, а потім провести їх до дверей. Але й знав, що більше як два кроки не ступить. Тоді вони глянуть на його ногу й про все здогадаються. І відразу ж візьмуть його на сміх.
Тому він замість підвестись опустився назад на тверду подушку й невдоволено мовив:
— Не треба мені ніякого вшанування. Скажіть ареопагові, що я домовився з кількома своїми друзями зустрітися об одинадцятій годині і обговорити деякі філософські питання, які нас цікавлять, а тому, на жаль, не можу прийти. Я не придатний для такого публічного вшанування, а крім того, надто стомлений.
Цю останню причину він вигадав, бо був сердитий на себе за те, що приплів сюди філософію, а першу — в надії, що їх найлегше буде спекатись нечемністю.
Та членів управи переконала й така відмова. Вони обернулися на підборах і пішли, наступаючи на ноги людям, що юрмилися на вулиці.
— Вони ще тебе навчать, як треба розмовляти зі службовими особами,— сердито сказала Ксантіппа і подалась до кухні.
Сократ почекав, поки вона вийде, тоді досить прудко як на такого огрядного чоловіка сів на край постелі і, позираючи на двері, дуже обережно спробував стати на хвору ногу.
Мабуть, нічого не вийде.
Обливаючись потом, він ліг назад у гамак.
Минуло з півгодини. Він узяв книжку й почав читати. Коли він не ворушив ногою, то майже не боліло.
Потім прийшов його приятель Антісфен.
Він не скинув сукняного плаща, а став у Сократа в ногах, трохи силувано кашлянув, почухав скуйовджену бороду і, дивлячись на нього, сказав:
— Ти й досі лежиш? А я думав, що застану саму Ксантіппу. Я тільки і встав для того, щоб довідатись, як тобі повелося. Я дуже застудився, тому вчора не міг піти разом з усіма на поле бою.
— Сідай,— коротко відповів Сократ.
Антісфен узяв з кутка стілець і сів біля приятеля.
— Сьогодні ввечері я знов починаю навчання. Нема чого далі відкладати.
— Нема чого.
— Я, звичайно, думав про те, чи прийдуть учні. Сьогодні відбудеться великий бенкет. Але дорогою сюди я зустрів молодого Фестона, і він був просто в захваті, коли я сказав йому, що ввечері навчатиму алгебри. Я сказав, що як хоче, то нехай приходить у шоломі. Протагор та інші нетямитимуться з люті, коли почують, що вояки першого ж таки вечора після битви прийшли до Антісфена далі навчатися алгебри.
Сократ легенько погойдувався в гамаку, відштовхуючись долонею від ледь скривленої стіни. Його булькаті очі допитливо стежили за приятелем.
— Ти й ще когось зустрів?
— Багатьох.
Сократ похмуро перевів очі на стелю. Може, сказати Антісфенові всю правду? Він не мав сумніву, що той йому справді приятель. Сам він ніколи не брав грошей за навчання, отже не був конкурентом Антісфенові. Може, справді порадитися з ним, що йому робити?
З цікавістю дивлячись на Сократа блискучими, сумовитими очима, Антісфен почав розповідати:
— Георгіас вештається по місту і всім торочить, що ти, мабуть, утік з поля бою, але з ляку вибрав не той напрямок, побіг уперед. Кілька юнаків із аристократів уже хотіли налупцювати його за це.
Прикро вражений, Сократ витріщив на нього очі.
— Дурниці,— сердито сказав він.
Він раптом збагнув, яку зброю проти себе дасть у руки своїм супротивникам, коли щиро зізнається в усьому.
Уночі, вже перед ранком, він був подумав, чи не виставити всю цю справу як дослід, сказати, що йому хотілось побачити, наскільки вони всі довірливі. Мовляв, двадцять років він скрізь і всюди навчав людей пацифізму, а досить було якоїсь чутки, щоб його власні учні повірили, ніби він став завзятим вояком і т. д. І т. д. Але якби його всі послухали, то не виграли б битви. Видно, тепер кепська пора для пацифізму. Після поразки навіть верхи суспільства на якийсь час стають пацифістами, а після перемоги навіть низи вихваляють війну, принаймні доти, доки помітять, що для них і з перемоги, і з поразки майже однаковий зиск. Ні, на пацифізмі тепер не побудуєш держави.
З вулички почувся тупіт кінських копит. Вершники зупинилися перед хатою, і до кімнати швидко, як завжди, зайшов Алківіад.
— Доброго ранку, Антісфене, як твої філософські успіхи? Вони там скаженіють на ареопазі, Сократе! — сяючи, вигукнув він.— їх розлютила твоя відповідь. Задля жарту я запропонував замість лаврового вінка присудити тобі п'ятдесят ударів палицею. Мої слова, звичайно, розсердили їх, бо їм якраз цього й хотілося б. Але все-таки тобі доведеться піти туди. Підемо вдвох, пішки.
Сократ зітхнув. Він був у дуже добрих стосунках з молодим Алківіадом, вони часто пили разом. І бач — відвідав його як добрий приятель. Напевне ж не тільки тому, що хотів дати дулю ареопагові. А якби навіть і тому, то це бажання теж почесне й варте підтримки.
Нарешті він обережно сказав, і далі погойдуючись у гамаку:
— З поспіху люди не бувають. Сядь.
Алківіад засміявся і присунув стільця. Перше ніж сісти, він чемно вклонився Ксантіппі, що стояла на порозі до кухні, витираючи спідницею мокрі руки.
— Ви, філософи,— смішні люди,— трохи нетерпляче мовив він.— Може, ти вже шкодуєш, що допоміг нам виграти битву? Певне, Антісфен устиг тебе переконати, що для цього було замало підстав?
— Ми розмовляли про алгебру,— швидко сказав Антісфен і знов кашлянув.
Алківіад посміхнувся.
— Чогось іншого я й не сподівався. Не варто зчиняти галасу через таку дрібницю, так? Ну, а по-моєму, то була просто хоробрість. Нічого особливого, згоден, але хіба жменя лаврового листя — щось особливе? Зціп зуби, старий, і дай, хай на тебе надінуть той вінок. Це довго не триває і не болить. А потім підем випити.
Він запитливо глянув на огрядного, дужого філософа, що лежав у гамаку і тепер уже розгойдував його з усієї сили.