— Зрозуміла,— відказала Фіфіна.— Ну, давай уже, розмотуй мерщій.
Розмотуючи нитку, Попо прозадкував кроків з п'ятдесят. Тоді озирнувся, щоб побачити, чи є куди бігти. Все було гаразд.
— Готово! — гукнув він.— Відпускай!
Фіфіна вмить випустила змія з рук. І в ту ж саму мить Попо щодуху помчав берегом.
Майже відразу ж по тому їхній чудовий барвистий змій знявся в повітря, і немовби велика багряна зірка зійшла над морем. Яка краса! Ось він все вище... вище... вище... Попо взявся розмотувати нитку. Моток був великий, і він міг розкручувати його не шкодуючи.
Фіфіна підбігла до нього, але н г ого не сказала. Та й про що було говорити! Хіба міг би хто-небудь щось сказати, побачивши цю дивовижну вогняно-червону зірку, яка серед ясного дня злетіла в небо з білого піщаного берега? Щоб осягнути всю чарівність цього видовища, на нього треба було дивитись мовчки, затамувавши віддих. І хоч Фіфіна знала, що то просто змій, якого щойно запустив Попо, їй теж мимоволі здалося, ніби над морем замерехтіла справлшя зірка,— така разюча була схожість.
Тим часом од берега вже відчалювали маленькі рибальські човни. Для них розпочався новий трудовий день, і вони знову гойдались на хвилях. В одному такому човнику стояв татусь Жан. Спершись однією рукою на невеличку щоглу, він другою гордо махав у повітрі. Вітер розвівав його подерту сорочку, і вона тріпотіла, мов посічений кулями прапор. Голі руки й плечі татуся Жана вилискували в перших променях сонця, наче бронзові.
Попо знав, що татусь Жан пишається змієм не менше, німе вони з Фіфіиою. А чого ж би йому й справді не пишатися? Хіба не він сам його змайстрував?
Незабаром усі човники зникли вдалині. Бухта спорожніла. Мідно-червоний круг сонця поволі підіймався над обрієм.
— Ну як, тягне добре? — спитала Фіфіна.
— Добре,— відказав Попо.— Мабуть, там, нагорі, добрячий вітер.
— Гм. Мабуть що так. А гуде?
— Гуде?! — вигукнув Попо.— Що там "гуде"! Та цей змій просто співає!
— Дай-но послухати.
Попо підніс нитку до вуха сестри.
— Ну що, не співає, скажеш?
— Гарно. Дай мені трохи подерлсати.
Дітлахи рушили до води, туди, де кілька великих кам'яних брил виступали в море. Там вони сіли перепочити й по черзі тримали нитку, відчуваючи, як змій без упину поривається вгору, і прислухаючись до його басовитого дзижчання. То була чудова розвага.
Раптом Попо глянув угору і побачив, що в небі з'явився ще один змій. Коли ж це він піднявся? Хто його запустив? І що собі думає той незнайомець, пускаючи свого змія навперейми їхньому? Наче на березі немає іншого місця!..
А тим часом чужий змій — непривабне брудно-корич-иеве одоробло — набирав висоту так само хвацько, як перед тим змій Попо. При цьому він так несамовито сіпався й хилитався в повітрі, що Попо злякався: от-от зачепить його нитку і заплутається в ній! Дивлячись на цього змія, він мимоволі порівнював його з хижим шулікою, що полює на меншого птаха.
І в наступну ж мить сталася біда. Великий коричневий змій-шуліка налетів на нитку Попо й засіпався, захилитався ще дужче. Тепер Попо вже бачив хлопчиська, який його пускав. Було зрозуміло, що той дуже пишається своїм нахабним змієм-розбишакою. Хлопчисько смикав за свою нитку, відверто наміряючись перепиляти нитку Попо, щоб його змій обірвався. То була не нова витівка, і Попо теж знав, як це робиться. Отакі лихі хлопчиська часто обривали нитки в недосвідчених дітлахів, і змії цих бідолах гинули в морі. Але Попо вірив у змія, якого зробив йому татусь Жан. Він був певен, що його великий червоний змій-зірка встоїть перед будь-яким шулікою. І Попо заходився й собі щосили смикати за нитку: вгору-вниз, вгору-вниз. І раптом щось сталося. Серце Попо завмерло.
Нитка тріснула. Попо відчув, як вона послабла. Але то була не його нитка. Його змій тягнувся вгору і співав, як і раніше. Зате другий змій, шуліка, падав униз, наче лиховісний птах з перебитим крилом. Усе нижче... нижче... нижче... Ось іще мить — і він зник в океані. А велика червона зірка Попо гордо майоріла в небі, здобувши справедливу перемогу.
ПОПО ЙДЕ ПРАЦЮВАТИ
За кілька днів потому татусь Жан і матуся Анна сиділи ввечері біля порога, мирно попихкуючи люльками. Діти все ще були на березі — пускали змія. Ось улсе три-чотирн дні вони майнсе нічим іншим не займалися, крім отого змія, і матуся Анна дедалі частіше думала, що було б краще, якби вони хоч іноді посиділи вдома. їй раз у раз потрібна їхня допомога, та коли вона гукала, ніхто не озивався. Зрозумівши, що дітей у дворі немає, матуся Анна виходила з хатини й дивилася вгору. А побачивши в небі великого червоного змія, лише скрушно хитала головою. Це означало, що діти десь на березі, за добрих півмилі від дому, і хтозна-коли повернуться. Отлее, їй знову доведеться самій іти по воду до фонтана. Вечорами татусь Жан марно шукав кого-небудь з дітлахів, щоб той пішов з ним на базар і допоміг продавати рибу. Жодного з них і близько не було. Зате в небі завжди маячив великий, схожий на багряну зірку змій, якого він сам для них змайстрував.
Тим часом як батьки сиділи біля хатини й курили люльки, з-за шуму прибою нараз долинули голоси Попо й Фі-фіпи, а в наступну мить на стежці з'явились і вони самі — стомлені, сонні, голодні, але щасливі. Здавалось, їм ніколи не набридне пускати свого змія. От і сьогодні вони знов пропадали з ним допізна.
Наближаючись до хатини, Попо зачув голоси батьків. Ті розмовляли неголосно, дуже спокійно, але серед вечірньої тиші він виразно чув колене їхнє слово.
— Робота годує, а лінь марнує,— казав татусь Жан.
— Гм,— погодилась матуся Анна.— Давнє прислів'я, але дуже справедливе.
Попо зрозумів, про що йдеться, і враз згадав: ось уясе кілька днів він тільки те й робить, що грається, їсть і спить. Усі ці дні він почував себе таким щасливим! І навіть дума ги забув про якусь там роботу. Про неї нагадали слова батьків.
— Ну як? — звернувся до нього татусь Жан, швидко змінюючи тему розмови.— Ви й сьогодні пускали змія?
— Він що питає! — Попо аж сяяв від гордості.— Ска-жи-но йому, Фіфіно!
— Ми сьогодні розмотали всю нитку,— похвалилася Фіфіна.—Він злетів так високо, що став наче крихітна цяточка.