— Е-е, це хадзяїн! — аж прицмокнув чоловік. Став розповідати, що в Химочки є і машина, й гараж, і мурований погріб... Одне слово — "хадзяїн"!
— А що ото за такий дивовижний горіх?
— Ото?.. Так то ж дітлашня підбирала горіхи, що на вулицю падали, то він гілля й поодрубував... А як же інакше?.. Їм дай тільки волю — всі сади обнесуть!
Чоловік нарешті пішов до себе у двір, а Костюк постукав у хвіртку.
Озвався собака. Згодом почулася важка хода. Олександр Михайлович зіщулився, ціпок затанцював йому в руці.
Не запросив у двір, хоч Олександр Михайлович і сказав, що має до нього справу. Вийшов на вулицю, причинив за собою хвіртку. Став навпроти Олександра Михайловича, високий, огрядний, у шинелі й шапці, у білих фетрових валянках, підшитих жовтою шкірою. Дивився зверху вниз.
— Що треба?
Спершись на ціпок, Олександр Михайлович не відривав од Химочки погляду.
Так, це Химочка. Постарілий, полинялий, пожований роками Xимочка. Той же ніс, ті ж твердо зімкнуті губи, те ж важке підборіддя і ті ж самі очі. В яких навіки застигла підозра. Підозра до всього, що тільки живе, насмілюється рухатись довкола нього.
Тільки обличчя його, розповніле і якесь аж набрякле, було вже не красиве, а відразне.
Не змінилися тільки його кулаки. Такі ж важкі, мовби відлиті з чавуну, і ще густіше пучкувалось на пальцях волосся.
— То чого треба? — вже сердито перепитує Химочка.
Олександр Михайлович з усієї сили намагається втримати ціпок. Пропалюючи Химочку поглядом, запитав:
— Ви мене не впізнаєте?
Химочка вивчаюче дивиться на нього. Видно було, що не впізнавав. Врешті якийсь здогад промайнув у його очах, обличчя стало ще непривітнішим:
— Це ви вчора приходили?
— Приходив,— ствердив Олександр Михайлович.— Але ми зустрічалися з вами раніше. Набагато раніше...
— Коли саме?
— Майже вісімнадцять літ тому... Моє прізвище — Костюк. Олександр Михайлович Костюк. Ви мене допитували. В тридцять дев’ятому... Пригадуєте?
Вп’явся очима в Химочку. Хотів побачити, як страх розіллється по оцьому важкому обличчі, вибілить щоки, зламає тверду лінію губів.
Та обличчя Химочки лишилося таким же незворушним, як і було. Тільки щось ворухнулось на мить у очах. Досада — не досада, роздратування — не роздратування. Ворухнулося і відразу ж згасло. Подивився байдуже на Олександра Михайловича, коротко буркнув:
— Не пригадую.
І вже, простягнувши руки до хвіртки, сказав із раптовою злістю:
— Багато вас тоді було, контриків! Усіх не запам’ятаєш!
І зник у дворі.
Олександр Михайлович аж задихнувся. Було таке відчуття, наче його навідмаш ударили по обличчю. Оця незворушність, оця впевненість у власній безкарності. Він аж оглянувся за цеглиною, щоб пожбурити в оцей дім, в оці глумливо блискучі вікна.
Цеглини, однак, не було. Та й хіба могла біля двору такого "хадзяїна" валятись цеглина!
V
— Я зустрічався із вашою дружиною. Розповів їй про вашу поведінку. Вона дуже незадоволена вами. Дуже!
— Зоя!.. Дружина!..
Щоб не зрадити себе, Костюк щосили заплющує очі.
Химочка знову ласкавий та ввічливий (парна зустріч!). Умовляє, заглядає приязно в очі. Це ж так просто: підписався — і всі муки лишаться позаду!
"І не буде завтрашньої зустрічі!" — думає Костюк. Його пронизує жах. Дикий, тваринний страх перед отією, п’ятого, зустріччю.
Ще міцніше стуляє повіки, щоб не бачити аркуша паперу, де — "всього лише підпис, один тільки підпис". Примушує себе думати лише про дружину.
Голос слідчого повільно віддаляється, не свердлить уже мозок.
Думає про Зою. Не хоче, щоб вона стала дружиною ворога народу! Щоб од неї всі одвернулися, не приймали ніде на роботу. Не хоче!
Не хоче, щоб на його майбутню дитину впала ота страшна тінь. Щоб його дитина, яка ще й не народилася, коли стане дорослою, писала в анкетах, що батько — ворог народу.
— Бачу, що ми й сьогодні ні до чого не домовимось,— долітає до нього докірливий голос Химочки.— Що ж, до завтрього.— І вже до охоронців: — Одведіть його в карцер. Там сприятливіші умови для того, щоб думати.
Холодний, могильною сирістю пронизаний кам’яний мішок. Цементна підлога, окуті залізом двері, низька, як у склепі, стеля. Велика електрична лампа заливає світлом карцер, стіни — у спалахах крижаних зірочок. Костюк торкається пальцем — іній! На стінах, на дверях, на стелі.
За якийсь час він уже не міг знайти собі місця, Крижана вогкість пронизувала його до кісток, зуб не попадав на зуба.
Підпис! Всього тільки підпис!
І не буде завтрашньої, непарної, зустрічі. Отого жахливого удару під груди, якого він, здається, не переживе...
Костюк уже не ходить — бігає, розганяючи застигаючу кров. Бігає на місці, бо в кам’яному цьому мішкові не дуже розвернешся. Клацає вічко у дверях, глузливий голос командує:
— Ать-два! Ать-два! Лівою! Правою!
Наглядач. Розважається.
— Підпис!..
І свіже зігріте повітря, і птахи, й дерева, і квіти.
І вагітна дружина, яка не знатиме, куди подітися од ганьби. І майбутня дитина, якій доведеться писати, що її батько — ворог народу...
Олександр Михайлович знову намацує нічник: більше не може! Виразно бачить себе в отому кам’яному мішкові, охопленого розпачем, духовно зламаного, нікчемного.
Але ні, він не ввімкне світло! Додивиться все до кінця. Мусить! Повинен!
Він тоді щось надумався, зацькований отой чоловічок. Зриває із себе піджак, верхню сорочку, оголя худе тіло з посинілою гусячою шкірою, з кривавим синцем в нижній частині грудей. Типова шкіра інтелігентика, який усе життя берігся і кутався. Навіть руки боявся замочити, щоб не вхопити нежитю. Тож йому, отому чоловічкові, не так легко наважитись: притулитися спиною до крижаної стіни, що, мов гострим склом, усіяна зірчастими спалахами інею.
Притулився. Примерз...
Скільки пролежав у лікарні — не пам’ятає. Була висока температура, марення — все, що й належалося бути при гострому запаленні легенів.
І ось він знову сидить у кабінеті Химочки — жалюгідна подоба людини, виссана недугою істота з самої тільки шкіри й кісток. Все гойдається перед очима, і, хитаючись, то насувається, то одплива важка постать Химочки.
— Ти диви, який шустрий: надумався од мене втекти! — В голосі Химочки щире здивування, якась аж повага до впертого щиглика.— Тільки нічого у тебе не вийде. Ми і в могилі, треба буде, найдьом!