— Ви не знаєте, як його звати?
— Не знаю. Знаю тільки, що з служби вигнали.
— З роботи?
— Еге ж. Тоді багато таких погнали.
— Що ж, спробуймо покликати.
Олександр Михайлович підійшов до замкненої хвіртки, постукав ціпком.
По той бік одразу ж озвався собака. Гавкіт не вщухав протягом усієї розмови з господарем, який не запросив їх до двору — сам вийшов на вулицю.
— Вам кого?
"Гаві Гав! Гав!"
Стояв перед ними, здоровенний, широкоплечий, в накинутій наопаш шинелі. У високій, із сірого смушку шапці військового крою. Шапка без кокарди, шинеля без погонів. "Розжалуваний",— усміхнувся про себе Олександр Михайлович.
— Це ви зірвали з хлопця шапку?
— А ви хто такий?
— Ось його мати,— ухилився од прямої відповіді Костюк.— Все пильніше приглядався до господаря двору: щось знайоме було в цій постаті, в непривітному обличчі. Де він стрічав цього чоловіка?
Жінка виступила уперед, і господар перевів важкий погляд на неї:
— Ваш хлопець?
— Ну, мій! — з викликом відповіла вона.
— Так-от: шапку не віддам!.. Не получите, поки не заміните попалені дошки!
— Але ж він не палив...— почав був Олександр Михайлович, та далі говорити не. міг: жінка знову вибухнула криком. Несла його, здається, в собі аж від дому і тільки й чекала, щоб їй відмовили. Наступала на господаря з перекошеним од гніву лицем, не давала тому й слова вимовити.
— А-а, пани прокляті! Погибелі на вас немає!..
В господаря одразу ж набрякло обличчя, великі важкі кулаки погрозливо заворушились, побіліли на кісточках, так він їх стиснув.
— Бодай би ти згорів разом із своїми дошками!.. Бодай би тебе земля поглинула!..
Жінка кричала й кричала, і здавалося, кінця-краю не буде тому крикові.
З сусідніх дворів почали виглядати цікаві. Тоді господар, люто плюнувши жінці під ноги, скочив у двір, грюкнув засувом.
— Оддай шапку, оддай! — молотила кулаками в дошки розпалена жінка.
— Годі... Ну, годі,— намагався одтягнути жінку од хвіртки Олександр Михайлович.— Люди ж он дивляться!
Гавкіт знову посилився. Хвіртка несподівано одчинилась, звідти чорною кулею вилетіла шапка, вдарила жінку в обличчя:
— Беріть свою шапку і забирайтеся геть!
Жінка нахилилась за шапкою, а Олександр Михайлович все дивився на зачинену хвіртку і напружено пригадував, де він стрічався з оцим чоловіком, чув оцей голос.
III
Враз сів на ліжку, схопився за груди, прошитий спогадом.
Задихнувся од болю. Біль народився під грудьми, якраз там, куди вцілив тоді кулак слідчого.
Його привели в кабінет уже на світанку, прямо із камери. До кімнати в незагартоване вікно заглядало сіре небо, а тут іще все дихало ніччю: електрична лампочка високо під стелею, стіл, широкоплеча людина, яки, нахилившись, щось швидко писала. Костюк бачив тільки чорну чуприну, парубоцьку чорну чуприну, що звисала майже до столу, закриваючи обличчя.
Ось слідчий мотнув головою, відкидаючи чуба назад, потер червоні, запалені очі. Обличчя його можна було б назвати грубим, коли б воно не було таке вродливе. Грубі риси оті дихали мужньою красою, і не одна жіночка, мабуть, оглядалась на нього, коли він ішов вулицею.
Мовчки, не відриваючи погляду од заарештованого, слідчий звівся, вийшов з-за столу. Став перед ним, малорослим, миршавим інтелігентиком, високий, дужий, ставний, весь налитий силою, весь із пружних м’язів, що розпирали на грудях гімнастерку. Засунув руки в кишені і, погойдуючись на носках, глузливо і довго дивився на Костюка. І коли той, знервований мовчанкою, що затягнулася, ворухнувся, слідчий висмикнув з кишені руку і щосили вдарив Костюка.
Це був майстерний удар, що ним міг би пишатися професійний боксер: під самісіньку "ложечку", в сонячне сплетіння. Удар, у який було вкладено всю вагу мускулистого дужого тіла, всю ненависть до контрреволюційної наволочі, через яку доводиться недосипати й гибіти надурочні години.
Ловлячи широко розкритим ротом повітря, Костюк звивався од несамовитого болю, що, вибухнувши під отим кулаком, пожбурив його на підлогу. Біль розтікався по тілу, роздирав груди, корчив руки і ноги, не давав ні вдихнути, ні видихнути.
Трохи постоявши над ним, слідчий пішов до столу. Подзвонив, наказав двом бійцям забрати заарештованого.
До камери його не вели — волокли попід руки...
Олександр Михайлович намацав нічник, натиснув на кнопку. Тьмяне червоне світло розлилося по кімнаті, вирвало з темряви меблі. Зі стогоном вдихаючи повітря і не помічаючи того стогону (так до нього вже звик), Олександр Михайлович блукав поглядом, шукаючи, за що б учепитися, аби вирватися з лабет болю, що й досі пік під грудьми. Але довкола було все знайоме, вивчене до дрібниць: письмовий стіл, крісло і плед на ньому, два стільці, стелажі з книжками, радіоприймач, невеликий гуцульський килим — і все. Повернувшись із Півночі, він не ганявся за гарнітурами, щоб обставити свою єдину кімнату. Волів витрачати гроші на кіно, книжки, театр: на все те, що ми звикли називати духовним життям. Знав, що йому вже недовго ходити по світу, тож і квапився обізнатись з усім, чого досягло людство у своєму культурному поступові. За ті неповних п’ятнадцять літ, що він провів по таборах та на засланні.
Бухикаючи, зсунувся з ліжка. Почовгав до столу. Підлога була холодна, аж крижана. А може, то в нього такі гарячі підошви?
Накапав у шклянку мікстури, гіркої, мовби полин, ковтнув, запив холодним чаєм. Знову ліг у ліжко, вмощуючись слабким, понівеченим тілом на високих подушках, щоб було легше дихати. Погасив нічник, випростав поверх ковдри руки, завмер.
Трохи полегшало. Не так пекло у грудях, приборканий кашель не виривався через горло назовні. Кублився десь аж на дні подертих легенів, збираючись із силами…
Як його пак зовуть?
Напружував пам’ять — не міг пригадати. Бачив тільки обличчя: молоде, вродливе, з червоними од безсоння очима. І кулаки. Важкі чавунні кулачиська з блискучою аж відполірованою, шкірою на кісточках, з густими кущиками смоляного волосся. Щоразу, як заходив у той кабінет, перш за все дивився на його кулаки...
Як же його все-таки звати?
Бо Костюка слідчий називав просто і коротко: "гнида". Це вже під час останньої, парної, зустрічі.
— Отака гнида, а стільки довелося возитись!