— Не розумію.
— Вій! Хрон Монадович! Ви що, начальника канцелярії не знаєте?
— Не знаю, — сказав я. — Кажіть по літерах.
— Чортівня! Добре, по літерах: Вервольф — Інкуб — Йєті… Записали?
— Здається, записав, — сказав я. — Вийшло — Вій.
— Хто?
— Вій!
— У вас що, поліпи? Не розумію!
— Володимир! Іван! Йосип!
— Так. Повторіть телефонограму.
Я повторив.
— Правильно. Передала Онучкіна. Хто прийняв?
— Привалов.
— Вітаннячка, Привалов! Давно служиш?
— Собачки служать, — сердито відповів я. — Я працюю.
— Ну-ну, працюй. На злеті зустрінемося.
Залунали гудки. Я повішав слухавку і повернувся до кімнати. Ранок був прохолодний, я похапцем зробив ранкову зарядку і вдягнувся. Події видавались мені надзвичайно цікавими. Телефонограма чудернацько асоціювалася у моїй свідомості з нічними пригодами, хоч я й гадки не мав, яким чином. Утім, такі-сякі ідеї мені вже спадали на думку, і уява моя була збуджена.
Все, що я побачив, не було мені геть незнайомим, про подібні випадки я десь щось читав і тепер згадав, що поведінка людей, котрі потрапляли в аналогічні обставини, завжди уявлялася мені надзвичайно, дратівливо безглуздою. Замість того, щоб повністю використати захоплюючі перспективи, подаровані їм щасливим випадком, вони лякалися, намагались повернутися до повсякденного. Якийсь герой навіть заклинав читачів триматися подалі від завіси, яка відділяє наш світ від невідомого, лякаючи духовними та фізичними каліцтвами. Я ще не знав, як розгорнуться події, але вже був готовий з ентузіазмом поринути у них.
Блукаючи по кімнаті в пошуках ковша чи кружки, я продовжував міркувати. Ці лякливі люди, думав я, схожі на деяких учених-експериментаторів, дуже наполегливих, дуже працелюбних, але зовсім позбавлених уяви і через те дуже обережних. Отримавши нетривіальний результат, вони шарахаються від нього, поспішно пояснюють його нечистотою експерименту і фактично тікають від нового, бо надто зжилися зі старим, затишно укладеним у рамки авторитетної теорії… Я вже обмірковував деякі експерименти з книгоюперевертнем (вона все ще лежала на підвіконні, та була тепер "Останнім вигнанцем" Олдріджа), з балакучим дзеркалом і з циканням. Я мав кілька запитань до кота Василя, та й русалка, що мешкала на дубі, викликала певний інтерес, хоча подеколи мені видавалося, що вона мені таки наснилася. Я нічого не маю проти русалок, але не уявляю собі, як вони можуть лазити по деревах… хоча, з іншого боку, луска?..
Ківшик я знайшов на діжці під телефоном, але води в діжці не знайшлося, і я подався до криниці. Сонце піднялося уже височенько. Десь гуділи машини, почувся міліцейський свисток, у небі з солідним гулом проплив вертоліт. Я підійшов до криниці і, задоволено побачивши на ланцюгу зім'яте бляшане цебро, взявся розкручувати корбу. Цебро, постукуючи по стінах, занурювалося в чорну глибінь. Почувся плескіт, ланцюг натягнувся. Я крутив корбу і дивився на свій "Москвич". Машина мала стомлений, закурений вигляд, вітрове скло було заляпане розбитою об нього мошвою. Треба буде води долити в радіатор, подумав я. І взагалі…
Цебро здалося мені дуже важким. Коли я поставив його на зруб, з води висунулася величезна щуча голова, зелена і вся якась замшіла. Я відскочив.
— Знову на ринок потягнеш? — сильно окаючи, запитала щука. Я сторопіло мовчав. — Дай же ти мені спокій, ненаситна! Скільки можна?.. Тільки заспокоюся, приткнуся відпочити й подрімати — тяяяягне! Я ж не молода вже, старша за тебе… зябра теж не в порядку…
Було дуже дивно дивитись, як вона розмовляє. Зовсім як щука в ляльковому театрі, вона щосили відкривала й закривала зубасту пащеку в неприємній невідповідності зі звуками, що вимовлялися. Останню фразу вона промовила, судомно стиснувши щелепи.
— І повітря мені шкідливе, — продовжувала вона. — Ось подохну, що робитимеш? Усе жадібність твоя, бабська й дурна… Усе збираєш, а для чого збираєш — сама не знаєш… На останній реформі ж як погоріла, га? Отож! А катеринками? Скрині обклеювала! А керенками, га, керенками! Грубку ж розпалювала керенками…
— Розумієте, — сказав я, трохи оговтавшись.
— Ой, хто це? — злякалася щука.
— Я… Я тут випадково… Я хотів трохи помитися.
— Помитися! А я думала — знову бабка. Не бачу я: стара вже. Та й коефіцієнт переломлення в повітрі, кажуть, зовсім інший. Повітряні окуляри було собі замовила, та загубила, не знайду… А хто ж ти будеш?
— Турист, — коротко сказав я.
— А, турист… А я думала — знову бабка. Бо ж що вона зі мною робить! Спіймає мене, тягне на ринок і там продає, нібито на юшку. Ну що мені залишається? Звісно, кажеш покупцеві: так і так, відпусти мене до малих діточок — хоча які там в мене малі діточки — не діточки вже, котрі живі, а дідочки. Ти мене відпустиш, а я тобі послужу, скажи тільки "за щучим велінням, за моїм, мовляв, хотінням". Ну й відпускають. Одні зо страху, інші по доброті, а деякі через жадібність… Ось поплаваєш у річці, поплаваєш — холодно, ревматизм, залізеш назад до криниці, а стара з цебром знов тут як тут… — Щука сховалася у воду, побулькала і знову висунулася. — Ну що проситимеш, служивий? Тільки простішого чогось, а то просять телевізори якісь, транзистори… Один взагалі отетерів: "Виконай, каже, за мене річний план по лісопилці". Літа мої не ті — дрова пиляти…
— Ага, — сказав я. — А телевізор ви, значить, усе-таки, можете?
— Ні, — чесно зізналася щука. — Телевізор не можу. І цей… комбайн із програвачем теж не можу. Не вірю я в них. Ти щось простіше. Чоботи, скажімо, скороходи або шапку-невидимку… Та?
Надія відкрутитися сьогодні від змащування "Москвича", що вже було виникла у мене, згасла.
— Та ви не хвилюйтеся, — сказав я. — Мені нічого, загалом, не треба. Я вас зараз відпущу.
— І добре, — спокійно сказала щука. — Люблю таких людей. Колись-от теж… Купив мене на ринку один, пообіцяла я йому царську дочку. Пливу річкою, соромно, звичайно, хоч очі в Сірка позичай. Ну зосліпу і в'їхала в сіті. Тягнуть. Знову, думаю, брехати доведеться. А він що робить? Він мене хапає упоперек зубів, так що рота не розтулити. Ну, думаю, кінець, зварять. Аж ні. Защемляє він мені чимось плавник і кидає назад у річку. Он! — Щука висунулася з цебра і виставила плавник, схоплений біля основи металічним затискачем. На затискачі я прочитав: "Запущений сей екземпляр у Солові-річці 1854 року. Доставити в К. І. В. Академію наук, СПБ". — Старій не кажи, попередила щука. — З плавником відірве. Скупа вона, скнара.