— Оце так мете! Всі вуха забило…
— А ти теж пішов?
— Та ну, нудота… Напилися всі. Давай, думаю, піду краще попрацюю. Залишив їм дубля та й пішов…
— Ти знаєш, танцюю я з нею і відчуваю, що обростаю шерстю. Хильнув чарчину — не допомагає…
— А якщо пучок електронів? Маса велика? Ну тоді фотонів…
— Олексію, у тебе лазер вільний є? Ну давай хоч газовий…
— Галко, як же це ти чоловіка залишила?
— Я ще годину тому вийшов, як хочеш знати. У кучугуру, розумієш, провалився, мало не занесло мене…
Я зрозумів, що не виправдав. Не було вже сенсу відбирати рулетку в демонів, залишалось тільки піти і зовсім розлаятися з провокатором Вітьком, а там що буде, те й буде. Я посварив демонів кулаком і поплентався сходами угору, намагаючись уявити, що було би, якби в інститут зараз зазирнув Модест Матвійович.
Дорогою до директорської приймальні я зупинився у стендовому залі. Тут приборкували випущеного з пляшки джина. Джин, величезний, синій від люті, метався у вольєрі, огородженому щитами Джян бен Джяна і закритому зверху потужним магнітним полем. Джина шмагали високовольтними розрядами, він вив, лаявся кількома мертвими мовами, стрибав, вивергаючи язики вогню, зопалу починав будувати і одразу ж руйнував палаци, потім, нарешті, здався, сів на підлогу і, тіпаючись від розрядів, жалібно завив:
— Ну годі, ну відстаньте, ну я більше не буду… Ой-йой-йой… Ну я вже зовсім тихий…
Біля пульта розрядника стояли спокійні молоді люди, всуціль дублі. Оригінали ж, скупчившись біля вібростенда, позирали на годинники та відкупорювали пляшки.
Я підійшов до них.
— А, Сашко!
— Сашенціє, ти, кажуть, черговий сьогодні… Я до тебе потім забіжу в зал.
— Гей, хто-небудь, сотворіть йому склянку, в мене руки зайняті…
Я був ошелешений і не помітив, як у руці в мене опинилася склянка. Корки гримнули в щити Джян бен Джяна, шиплячи полилося крижане шампанське. Розряди змовкли, джин перестав скиглити і почав принюхуватися. Тієї ж миті кремлівський годинник узявся бити дванадцяту.
— Хлопці! Хай живе понеділок!
Склянки зійшлися. Потім хтось сказав, оглядаючи пляшку:
— Хто творив вино?
— Я.
— Не забудь завтра заплатити.
— Ну що, ще пляшечку?
— Досить, застудимось.
— Гарний джин попався… Нервовий трішки.
— Дарованому коню…
— Нічого, полетить, як миленький. Сорок витків протримається, а там нехай котиться зі своїми нервами.
— Хлопці, — нерішуче сказав я, — ніч на дворі… і свято. Йшли би ви додому…
На мене подивились, мене поплескали по плечу, мені сказали: "Нічого, це минеться", — і юрбою рушили до вольєра… Дублі відкотили один зі щитів, а оригінали діловито оточили джина, міцно взяли його за руки і за ноги та потягли до вібростенда. Джин боязко голосив і невпевнено обіцяв усім скарби царів земних. Я самотньо стояв осторонь і дивився, як вони пристібають його ременями і прикріплюють до різних частин його тіла мікродатчики. Потім я помацав щит. Він був величезний, важкий, вкритий ум'ятинами від ударів кульових блискавок, подекуди обвуглений. Щити Джян бен Джяна були зроблені з семи драконових шкур, склеєних жовчю батьковбивці, і розраховані на пряме влучання блискавиці. Усі наявні в інституті щити були вилучені свого часу зі скарбниці цариці Савської. Зробив це чи то Крістобаль Хунта, чи то Мерлін. Хунта про це ніколи не говорив, а Мерлін похвалявся при кожній зручній нагоді, посилаючись при цьому на сумнівний авторитет короля Артура. До кожного щита були шпалерними гвіздками прибиті бляшані інвентарні номери. Теоретично на лицьовому боці щитів мали бути зображення усіх знаменитих битв минулого, а на внутрішньому — всіх великих битв майбутнього. Практично ж на лицьовому боці щита, перед яким я стояв, виднілося щось на кшталт реактивного літака, що штурмує автоколону, а внутрішній бік був укритий дивними візерунками і нагадував абстрактну картину.
Джина почали трусити на вібростенді. Він хихотів і звискував: "Ой, лоскотно!.. Ой, не можу!.." Я повернувся у коридор. У коридорі пахло бенгальськими вогнями. Під стелею крутились вогняні вертушки, стукаючи об стіни і залишаючи по собі струмені кольорового диму, проносилися ракети. Я зустрів дубля Володі Почкіна, котрий волік велетенську інкунабулу з мідними застібками, двох дублів Романа ОйриОйри, знемагаючих під важенним швелером, потім самого Романа з купою яскраво-синіх папок з архіву відділу Недоступних Проблем, а потім лютого лаборанта з від ділу Сенсу Життя, котрий конвоював на допит до Хунти стадо привидів у плащах хрестоносців, які безбожно лаялися… Усі були заклопотані та діловиті.
Трудове законодавство порушували злісно та повсюдно, і я відчув, що у мене зникло будьяке бажання боротися з цими порушеннями, бо сюди о дванадцятій годині у новорічну ніч, прорвавшись через віхолу, прийшли люди, яким було цікавіше доводити до кінця чи починати заново яку-небудь корисну справу, ніж глушити горілку, безглуздо дриґати ногами, грати у фанти і займатися фліртом різних ступенів легкості. Сюди прийшли люди, яким було приємніше бути одне з одним, ніж окремо, які ненавиділи вихідні, бо в неділю їм було нудно. Маги, Люди з великої літери, і гаслом їхнім було — "Понеділок починається в суботу". Так, вони знали деякі заклинання, уміли перетворювати воду на вино, і кожен із них міг би нагодувати п'ятьма хлібинами тисячу чоловік. Але магами вони були не тому. Це була лузга, зовнішнє. Вони були магами тому, що дуже багато знали, так багато, що кількість перейшла у них, нарешті, в якість, і вони мали зі світом інші стосунки, ніж звичайні люди. Вони працювали в інституті, що займався насамперед проблемами людського щастя і сенсу людського життя, але навіть серед них ніхто точно не знав, що таке щастя і в чому саме сенс життя. І вони прийняли робочу гіпотезу, що щастя в неперервному пізнанні невідомого і сенс життя у тому ж. Кожна людина — маг у душі, але вона стає магом тільки тоді, коли починає менше думати про себе і більше про інших, коли працювати їй цікавіше, ніж розважатись у старожитньому значенні цього слова. І напевно, їхня робоча гіпотеза була недалека від істини, оскільки, так само як праця перетворила мавпу на людину, так само відсутність праці у значно коротші терміни перетворює людину на мавпу. Навіть гірше, ніж на мавпу.