— Я перепрошую, — сказав він. — А ви куди?
— Як — куди? — запитав я слабким голосом.
— На місце, на місце йдіть.
— На яке місце?
— Ну, де ви там стоїте? Ви, перепрошую, це… хам-мункулс? То й стійте, де належить…
Я зрозумів, що загинув. І я б, напевне, загинув, бо Роман, вочевидь, теж розгубився, але в цю мить до передпокою з гупанням і гуркотом увалилася Наїна Київна, ведучи на мотузці здоровенного чорного цапа. При вигляді сержанта міліції цап мемекнув недобрим голосом і рвонув геть. Наїна Київна упала. Модест кинувся до передпокою, і зчинився несусвітній галас. З гуркотом покотилася порожня діжка. Роман схопив мене за руку і, прошепотівши: "Бігом, бігом!.." — кинувся до моєї кімнати. Ми зачинили за собою двері та налягли на них, важко дихаючи. У передпокої кричали:
— Пред'явіть документи!
— Лишенько, та що ж це!
— Чому цап? Чому в приміщенні цап?!
— Ме-е-е-е-е…
— Ви це припиніть, тут не пивна!
— Не знаю я ваших п'ятаків і не відаю!
— Ме-е-е!..
— Громадянко, заберіть цапа!
— Припиніть, цап заприбуткований!
— Як заприбуткований?!
— Це не цап! Це наш співробітник!
— Тоді нехай пред'явить!..
— Через вікно — і у машину! — наказав Роман.
Я схопив куртку й вистрибнув у вікно. З-під моїх ніг із иявкотіииям шарахнувся кіт Василь. Пригинаючись, я підбіг до машини, відчинив дверцята і кинувся до керма. Роман уже відчиняв ворота. Двигун не заводився. Мордуючи стартер, я побачив, як двері хатинки відчинилися, з передпокою вилетів чорний цап і велетенськими стрибками помчав геть кудись за ріг. Двигун заревів. Я розвернув машину і вилетів на вулицю. Дубові ворота з тріскотом зачинилися. Роман виринув із хвіртки і з розмаху сів поряд зі мною.
— Швидко! — сказав він бадьоро. — В центр!
Коли ми повертали на проспект Миру, він запитав:
— Ну, як тобі у нас?
— Подобається, — сказав я. — Тільки дуже гамірно.
— У Наїни завжди гамірно, — погодився Роман. — Сварлива баба. Вона тебе не кривдила?
— Ні, — сказав я. — Ми майже не спілкувалися.
— Зачекай-но, — мовив Роман. — Пригальмуй.
— А що?
— А он Володька йде. Пам'ятаєш Володю?
Я пригальмував. Бородань Володя заліз на заднє сидіння і, радісно усміхаючись, потис нам руки.
— Чудово! — сказав він. — А я саме до вас іду!
— Тільки тебе там бракувало, — буркнув Роман.
— А чим усе скінчилось?
— Нічим.
— А куди ви тепер ідете?
— В інститут, — сказав Роман.
— Навіщо? — запитав я.
— Працювати, — відрізав Роман.
— Я у відпустці.
— Це несуттєво, — сказав Роман. — Понеділок починається в суботу, а серпень цього разу почнеться у липні!
— На мене хлопці чекають, — вже майже благав я.
— Це ми беремо на себе, — сказав Роман. — Хлопці абсолютно нічого не помітять.
— Здуріти можна, — видихнув я.
Ми проїхали між магазином № 2 та їдальнею № 11.
— Він уже знає, куди їхати, — зауважив Володя.
— Чудовий хлопець, — сказав Роман. — Гігант!
— Він мені одразу сподобався, — підтвердив Володя.
— Очевидно, вам конче потрібен програміст, — сказав я.
— Нам потрібен не будь-який програміст, — заперечив Роман.
Я загальмував біля дивної будівлі з вивіскою "НДІЧАВО" між вікнами.
— Що це означає? — запитав я. — Можу я принаймні поцікавитися, де мене примушують працювати?
— Можеш, — погодився Роман. — Ти тепер усе можеш. Це Науково-Дослідний Інститут Чародійства та Ворожби… Ну, чого ж ти зупинився? Заганяй машину!
— Куди? — запитав я.
— Та невже не бачиш?
І я побачив.
Але це вже зовсім інша історія.
ІСТОРІЯ ДРУГА
СУЄТА СУЄТ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Серед героїв оповідання виділяють одного-двох головних героїв, усіх інших розглядають як другорядних.
"Методика викладання літератури"
Близько другої години після полудня, коли в "Алдані" знову перегорів запобіжник увідного пристрою, пролунав телефонний дзвінок. Телефонував заступник директора з адміністративногосподарської частини Модест Матвійович Камноєдов.
— Привалов, — суворо сказав він, — чому ви знову не на місці?
— Як це не на місці? — образився я. День сьогодні видався клопітливий, і я усе забув.
— Ви це припиніть, — сказав Модест Матвійович. — Вам уже п'ять хвилин тому належало з'явитися до мене на інструктаж.
— Хай йому грець, — сказав я і повісив трубку.
Я вимкнув машину, зняв халат і наказав дівчатам не забути вимкнути струм. У великому коридорі було порожньо, за напівзамерзлими вікнами мела віхола. Надягаючи на ходу куртку, я побіг у господарський відділ.
Модест Матвійович у лискучому костюмі велично чекав мене у власній приймальні. За його спиною маленький гном з волохатими вухами сумовито і старанно возив пальцями по чималій відомості.
— Ви, Привалов, як якийсь цей… хам-мункулс, — промовив Модест. — Ніколи вас немає на місці.
З Модестом Матвійовичем усі намагалися підтримувати тільки добрі стосунки, оскільки чоловік він був могутній, непохитний і страшенно темний. Тому я рявкнув: "Слухаюсь!" — і цокнув закаблуками.
— Усі повинні бути на своїх місцях, — продовжував Модест Матвійович. — Завжди. У вас от вища освіта, і окуляри, і бороду от відростили, а зрозуміти такої простої теореми не можете.
— Більше не повториться! — сказав я, вилупивши очі.
— Ви це припиніть, — сказав Модест Матвійович, стаючи м'якшим. Він витягнув із кишені аркуш паперу і деякий час дивився у нього. — Так от, Привалов, — сказав він нарешті, — сьогодні ви заступаєте черговим. Чергування по установі під час свят — робота відповідальна. Це вам не кнопки натискати. Насамперед — протипожежна безпека. Це перше. Не допускати самозаймання. Стежити за знеструмленням довірених вам виробничих територій. І стежити особисто, без цих ваших фокусів із роздвоюваннями та розтроюваннями. Без цих ваших дубелів. При виявленні фактора горіння негайно телефонувати за номером 01 і вживати відповідних заходів. На цей випадок отримайте сигнальну дудку для виклику авральної команди… — Він вручив мені платиновий свисток з інвентарним номером. — А також нікого не впускати. Оце список осіб, котрим дозволено користування лабораторіями вночі, але все одно не впускати, тому що свято. В усьому інституті щоб жодної живої душі. Усякі там інші душі — нехай, але живої душі — щоб жодної. Демонів на вході та виході заговорити. Розумієте обстановку? Живі душі не повинні заходити, а всі інші не повинні виходити. Бо вже був прен-цендент: утік чорт і вкрав місяць. Широко відомий прен-цен-дент, навіть у юно відображений. — Він багатозначно на мене подивився і раптом попросив документи.