— Ну й подавайте, — похмуро сказав Корнєєв. — Займіться улюбленою справою.
— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! Ви хлопчисько! Ви зухвалець! Ви забули тут умклайдет! Молодий чоловік міг постраждати!
— Я вже постраждав, — утрутився я. — Дивана немає, сплю як собака, щоночі розмови… Орел цей смердючий…
Товстий негайно повернувся до мене.
— Нечуване порушення дисципліни, — заявив він. — Ви повинні скаржитись… А вам має бути соромно! — Він знову повернувся до Корнєєва.
Корнєєв похмуро запихав умклайдет за щоку. Худий раптом запитав тихо і погрозливо:
— Ви зняли Тезу, Корнєєв?
Здоровань похмуро осміхнувся.
— Та немає там ніякої Тези, — сказав він. — Чого ви всі бурчите? Не хочете, щоб ми диван крали — дайте нам інший транслятор…
— Ви читали наказ про невилучення предметів із заказника? — грізно поцікавився худий.
Корнєєв запхав руки в кишені та почав дивитися у стелю.
— Вам відома постанова Вченої ради? — поцікавився худий.
— Мені, товаришу Дємін, відомо, що понеділок починається в суботу, — понуро сказав Корнєєв.
— Не переливайте з пустого в порожнє, — сказав худий. — Негайно поверніть диван і не смійте сюди більше повертатися.
— Не поверну я диван, — сказав Корнєєв. — Експеримент закінчимо — повернемо.
Товстий влаштував огидну сцену. "Самоуправство!.. — вищав він. — Хуліганство!.." Гриф знову схвильовано заволав. Корнєєв, не виймаючи рук із кишень, повернувся спиною і ступив крізь стіну. Товстун помчав за ним із лементом: "Ні, ви повернете диван!" Худий сказав мені:
— Це непорозуміння. Ми вживемо заходів, щоб воно не повторилося.
Він кивнув і теж рушив до стіни.
— Зачекайте! — вигукнув я. — Орла! Орла заберіть! Разом із запахом!
Худий, уже наполовину ввійшовши у стіну, обернувся і поманив орла пальцем. Гриф шумно зірвався з печі і втягнувся йому під ніготь. Худий щез. Блакитне світло повільно померкло, стало темно, у вікно знову забарабанив дощ. Я ввімкнув світло і оглянув кімнату. В кімнаті все було як і раніше, тільки на печі зяяли глибою подряпини від кігтів грифа та на стелі дико й безглуздо темніли рубчасті сліди моїх черевиків.
— Прозоре масло, що знаходиться в корові, — з ідіотською глибокодумністю промовило дзеркало, — не сприяє її харчуванню, але воно постачає найкраще харчування, коли оброблене належним способом.
Я вимкнув світло і влігся. На підлозі було твердо, тягло холодом. Перепаде мені завтра від старої, подумав я.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Ні, — промовив він у відповідь на наполегливе запитання моїх очей, — я не член клубу, я — привид.
— Гаразд, але це не дає вам права походжати по клубу.
Г. Дж. Вєллс
Вранці з'ясувалося, що диван стоїть на місці. Я не здивувався. Я тільки подумав, що так чи інакше стара домоглася свого: диван стоїть в одному кутку, а я лежу в іншому. Збираючи постіль і роблячи зарядку, я міркував про те, що існує, вірогідно, певна межа здатності дивуватися. Вочевидь, я значно перейшов цю межу. Я навіть відчував деяку втому. Я спробував уявити собі щось таке, що могло б мене зараз вразити, але фантазії мені бракувало. Це мені дуже не подобалося, бо я ненавиджу людей, нездатних дивуватися. Щоправда, я був далекий від психології "подумаєшякадивовижа", радше мій стан нагадував стан Аліси у Дивокраї: я був наче уві сні та приймав і ладен був прийняти будь-яке диво за належне, що потребувало більш розгорнутої реакції, аніж просте розз'явлення рота і лупання очима.
Я ще робив зарядку, коли в передпокої грюкнули двері, зашаркали і застукали каблуки, хтось закашляв, щось загриміло і впало, і розпорядчий голос покликав: "Товаришко Горинич!" Стара не озвалася, і в передпокої почали розмовляти: "Що це за двері?.. А, зрозуміло. А це?" — "Тут вхід до музею". — "А тут?.. Що це — все зачинено, замки…" — "Вельми хазяйновита жінка, Янусс Полуектовичу. А це телефон". — "А де ж знаменитий диван? У музеї?" — "Ні. Тут має бути запасник".
— Це тут, — сказав знайомий понурий голос.
Двері моєї кімнати відчинилися, і на порозі з'явився високий худорлявий дідуган із чудовою сніжно-білою сивиною, чорнобровий і чорновусий, з глибокими чорними очима. Побачивши мене (я стояв в одних трусах, руки в боки, ноги на ширині плечей), він призупинився і дзвінким голосом промовив:
— Так.
Праворуч і ліворуч від нього зазирали в кімнату ще якісь обличчя. Я сказав: "Перепрошую", і побіг по свої джинси. Утім, на мене не звернули уваги. До кімнати увійшли четверо і стовпилися навколо дивана. Двох я знав: понурого Корнєєва, неголеного, з червоними очима, у тій самій легковажній гавайці, і смуглявого, горбоносого Романа, котрий підморгнув мені, зробив незрозумілий знак рукою і відразу ж відвернувся. Сивоволосого я не знав. Не знав я й огрядного, рослявого чоловіка в чорному, лискучому зі спини костюмі і з широкими хазяйськими рухами.
— Ось цей диван? — запитав лискучий чоловік.
— Це не диван, — похмуро заявив Корнєєв. — Це транслятор.
— Для мене це диван, — заявив лискучий, дивлячись у записник. — Диван м'який, полуторний, інвентарний номер одинадцять двадцять три. — Він нахилився і помацав. — Ось він у вас вологий, Корнєєв, тягали під дощем. Тепер вважайте: пружини проржавіли, обшивка зогнила.
— Цінність даного предмета, — як мені здалося, знущально промовив горбоносий Роман, — полягає аж ніяк не в обшивці і навіть не у пружинах, яких немає.
— Ви це припиніть, Романе Петровичу, — запропонував лискучий з гідністю. — Ви мені вашого Корнєєва не вигороджуйте. Диван проходить у мене по музею і повинен там знаходитись…
— Це прилад, — сказав Корнєєв безнадійно. — З ним працюють…
— Цього я не знаю, — заявив лискучий. — Я не знаю, що це за робота з диваном. У мене ось удома теж є диван, і я знаю, як на ньому працюють.
— Ми це теж знаємо, — тихенько сказав Роман.
— Ви це припиніть, — сказав лискучий, повертаючись до нього. — Ви тут не в пивній, ви тут в установі. Що ви, власне, маєте на увазі?
— Я маю на увазі, що це не диван, — сказав Роман. — Або, в доступній для вас формі, це не зовсім диван. Це прилад, що має зовнішній вигляд дивана.
— Я попросив би припинити ці натяки, — рішуче обірвав лискучий. — З приводу доступної форми і все таке. Давайте кожен робити свою справу. Моя справа — припинити розбазарювання, і я його припиняю.