Деякий час я ще повільно йшов, розгублено підкидаючи і ловлячи п'ятак (він падав на долоню весь час "решкою"), і намагався зосередитись. Потім я побачив гастроном, у якому вранці рятувався від хлопчурів, і увійшов туди. Тримаючи п'ятак двома пальцями, я попрямував просто до прилавка, де торгували соками й водою, і без жодного задоволення випив склянку без сиропу. Потім, затиснувши здачу в кулаці, я відійшов убік і перевірив кишеню.
Це був той самий випадок, коли психологічного шоку не відбувається. Я швидше здивувався б, якби п'ятака в кишені не знайшлося. Але він був там — вологий, 1961 року, з вищерблинкою на цифрі "6". Мене підштовхнули і запитали, чи не сплю я. Виявляється, я стояв у черзі до каси. Я сказав, що не сплю, і вибив чек на три коробки сірників. Уставши в чергу за сірниками, я виявив, що п'ятак знаходиться в кишені. Я був цілком спокійний. Отримавши три коробки, я вийшов з магазину, повернувся на площу і взявся експериментувати.
Експеримент зайняв у мене близько години. За цю годину я десять разів обійшов площу довкола, розбухнув від води, сірникових коробок і газет, перезнайомився з усіма продавцями та продавщицями і дійшов ряду цікавих висновків. П'ятак повертається, якщо ним платити. Якщо його просто кинути, впустити, загубити, він залишиться там, де впав. П'ятак повертається до кишені тієї миті, коли решта з продавцевих рук переходить до рук покупця. Якщо при цьому тримати руку в одній кишені, п'ятак з'являється в іншій. У кишені, застібнугій на "блискавку", він не з'являється ніколи. Якщо тримати руки в обох кишенях і приймати здачу ліктем, то п'ятак може з'явитися де завгодно на тілі (у моєму випадку він виявився у черевикові). Зникнення п'ятака із тарілочки з міддю на прилавку помітити не вдається: серед іншої міді п'ятак одразу ж губиться, і ніякого руху в тарілочці у момент переходу п'ятака до кишені не відбувається.
Отже, ми мали справу з так званим нерозмінним п'ятаком у процесі його функціонування. Сам по собі факт нерозмінності не дуже зацікавив мене. Уява моя була вражена насамперед можливістю позапросторового переміщення матеріального тіла. Мені було цілком зрозуміло, що таємничий перехід п'ятака від продавця до покупця становить собою не що інше, як конкретний випадок славнозвісного нуль-транспортування, яке добре відоме любителям наукової фантастики під псевдонімами: гіперперехід, репагулярний стрибок, феномен Тарантоґи… Відкривались просто сліпучі перспективи.
Я не мав жодних приладів. Звичайний лабораторний мінімальний термометр міг би дуже допомогти, але я не мав навіть його. Я був змушений обмежуватися суто візуальними суб'єктивними спостереженнями. Своє останнє коло по площі я почав, поставивши перед собою таке завдання: "Поклавши п'ятак поряд із тарілочкою для монет і намагаючись перешкодити продавцеві змішати його з іншими грошима до вручення решти, візуально простежити процес переміщення п'ятака у просторі, одночасно пробуючи хоча б якісно визначити зміну температури повітря поблизу орієнтовної траєкторії переходу". Однак експеримент був перерваний на самому початку.
Коли я наблизився до продавщиці Мані, на мене вже чекав той самий молоденький міліціонер у чині сержанта.
— Так, — сказав він професійним голосом.
Я запопадливо подивився на нього, передчуваючи недобре.
— Попрошу документики, шановний, — сказав міліціонер, віддаючи честь і дивлячись повз мене.
— А в чому річ? — запитав я, дістаючи паспорт.
— І п'ятак попрошу, — сказав міліціонер.
Я мовчки віддав йому п'ятак. Маня дивилась на мене сердитими очима. Міліціонер оглянув п'ятак і, промовивши із задоволенням: "Ага…", розкрив паспорт. Паспорт він вивчав, як бібліофіл вивчає рідкісну інкунабулу. Я знуджено чекав. Навколо повільно ріс натовп. У натовпі висловлювалися різні думки щодо мене.
— Доведеться пройти, — сказав нарешті міліціонер.
Ми пройшли. Поки ми проходили, в натовпі пролунало кілька варіантів моєї нелегкої біографії та було сформульовано ряд причин, якими пояснювалося слідство, що починалося у всіх на очах.
У відділенні сержант передав п'ятак і паспорт черговому лейтенанту. Той оглянув п'ятак і запропонував мені сісти. Я сів. Лейтенант недбало промовив: "Здайте дрібні гроші", і теж заглибився у вивчення паспорта. Я вигріб із кишені мідяки. "Перелічи, Ковальов", — сказав лейтенант і, відклавши паспорт, подивитися мені у вічі.
— Багато накупляли? — запитав він.
— Багато, — відповів я.
— Теж здайте, — скомандував лейтенант.
Я виклав перед ним на стіл чотири номери позавчорашньої "Правди", три номери місцевої газети "Рибалка", два номери "Літературної газети", вісім коробок сірників, шість штук ірисок "Золотий ключик" іуцінений йоржик для чистки примуса.
— Воду здати не можу, — сказав я сухо. — П'ять склянок із сиропом і чотири без сиропу.
Я починав розуміти, у чому справа, і мені було надзвичайно ніяково й тоскно від думки, що доведеться виправдовуватись.
— Сімдесят чотири копійки, товаришу лейтенанте, — доповів юний Ковальов.
Лейтенант замислено споглядав купу газет і сірникових коробок.
— Розважалися, чи як? — запитав він мене.
— Чи як, — буркнув я похмуро.
— Необережно, — сказав лейтенант. — Необережно, шановний. Розкажіть.
Я розказав. Наприкінці розповіді я переконливо попросив лейтенанта не розглядати моїх дій як спроби накопичення грошей на "Запорожець". Вуха мої горіли. Лейтенант усміхнувся.
— А чому б і не розглядати? — поцікавився він. — Були випадки, коли накопичували.
Я звів плечима.
— Запевняю вас, така ідея не могла спасти мені на думку… Тобто, що це я кажу — не могла би, вона дійсно не спадала!..
Лейтенант довго мовчав. Юний Ковальов узяв мій паспорт і знову взявся його розглядати.
— Навіть якось дивно припустити… — розгубився я. — Абсолютно божевільна ідея… Збирати по копійці… — Я знову стенув плечима. — Тоді вже краще, як кажуть, на паперті стояти…
— З жебрацтвом ми боремося, — промовисто сказав лейтенант.
— Ну правильно, ну звісно… Я тільки не розумію, до чого тут я, і… — Я упіймав себе на тому, що дуже багато знизую плечима, і дав собі слово надалі цього не робити.
Лейтенант знову виснажливо довго мовчав, роздивляючись п'ятак.