Поміж трояндою і драконом духовним

Страница 2 из 3

Кость Москалец

Якраз таку рівномірність тотальності, оцю її байдужість можна назвати буттєвою, знехтувавши всіма евентуальними сумнівами; байдужість, яка є нерозрізненністю, тобто тим, де все є одним. Все одно, все тотожно. "Рефлексія над першоосновами свого буття" обертається рефлексією над відсутністю таких першооснов або ж над їхньою присутністю щойно в самій цій рефлексії, якщо вона є; підстава обертається суб'єктом, самовдоволений Декарт породжує несамовитого Ніцше, який, щоб догодити майбутнім твердженням Фройда, чинить розправу з Декартовим методом, ображає всіх "нігілістами" й породжує Гайдеґґера, а потім, зі сльозами на очах обіймаючи коня, помирає, перегородивши своїм тілом вихід із західної метафізики. Замість однієї відсіченої (можна сказати, зредукованої) голови дракона виростає десять, Гайдеґґер і Юнґ симпатизують нацистам, Юнґ критикує Фройда, Фромм обзиває Юнґа некрофілом і теж критикує Фройда. Прошу рефлексувати далі. Передбачаючи небувалий за всю історію людства злет національної свідомості українців у XX столітті, Гайдеґґер уперто не помічає Бердяєва з його позиченим Ungrund'ом, муштруючи натомість Чижевського, який обзиває Миколу Гоголя та Памфила Юркевича одними з перших українських філософів; доскіплива Оксана Забужко цілком резонно зауважує, "що всі вони своєю творчістю розвивали, і то вельми успішно, не українське, а таки російське новомислення, і тому не випадково, а глибоко закономірно, що Юркевич — чи, коли завгодно, Сковорода через Юркевича — "породив" В. Соловйова, а відтак і весь класичний російський ідеалізм кінця XIX — поч. XX ст." і так далі, і таке інше, і все є одно. Чижевський перекидається у труні, Соловйов і весь класичний (?) російський ідеалізм цілують руці пані Оксані, рефлексія над першоосновами свого буття триває.

Втім, цілком імовірно, що все було зовсім не так або не зовсім так. Кожному з при-сутніх надано час для того, щоб самостійно простежити думки с в о ї х попередників-причетних до того місця і часу, в якому ця думка пере-буває нині; мабуть, дехто погодиться з окресленням цього перебування як "волею до волі"; завдяки двозначності українського слова "воля" ми можемо висловитися ширше за німецького філософа: воля до волі й воля до свободи вступають до запаморочливої гри значень, емблематичним виразом якої можна обрати гностичний символ вужа (дракона?), що пожирає власний хвіст. Отож: воля бути детермінованим обертається волею до індетермінізму; водночас "воля до волі" — двозначний девіз, якого українська нація може без сумнівів окреслити на своєму стягові, що так само є знаком єдності протилежностей.

Нас цікавить непротоптаний простір поміж знаком і означуваним, суверенне буття кожного з них на ролях засобу і мети, ота непередавана знаками злагода (за Шеллінґом — любов), у якій вони приходять до такого надміру узгодженості й порозуміння, що можуть (чи: мусять) залишати власні береги й вилитися назустріч тим, хто більшою або меншою мірою уваги їх сприйме. Яким чином буттєва байдужість неочевидної інтеліґібельної моделі окремих властивостей динамічного феномена (єдність протилежностей) приходить і вступає до тільки їй належної зримості в знаці, тобто дається в-знаки? Чому і чим ділиться вона з нами, нехтуючи тим, що якраз і можна було б назвати "першоосновою її буття": інертністю нікомуненалежності, самістю? Щó примушує цю байдужість самості, цей модус розумового бачення залишати правічну свою батьківщину і входити у сповнений небезпеками для її існування простір чужини кольорів? Простіше: від чого визволяється або відмовляється метафізика, стаючи знаком, семантикою і

герменевтикою?

Найближча відповідь: вона звільняється від неочевидності. Буття, притамоване в байдужості позакольорового незримого меону, приходить до тями, пам'яті (або, за Оксаною Забужко, опритомнює). Неочевидне прагне стати зримим, приховане — знайденим; цілком можливо, що це всього-на-всього любовна гра між протилежностями (хоча протилежність між не-очевидним і зримим видається нам Доволі сумнівною); не виключено також, що це навіть любовна гра.

Звісно, говорячи про протилежності, ми пам'ятаємо, що йдеться про одну з мовних конвенцій; насправді ж вода і вогонь, чоловіче й жіноче, верх і низ тощо не протистоять і не проти-лежать одне одному, само-існуючи в рівності (яка зовсім не означає однаковості) своїх значень для байдужості буття; якщо бути точними, вони не суперечать одне одному, а навпаки, притягуються, як притягуються різнойменні сили; різні, але рівні. У площині свідомості це ряд нікомуненалежннх феноменів (в Юнґових термінах — архетипів), організований пам'яттю. Слід зазначити, що, на нашу думку, забування — один із цих феноменів, а не функція свідомості.

Кому з нас не доводилося читати про дослід зі щурами та "клавішею насолоди": вживлений електрод приносить шалену втіху щурові, який натискає на клавішу; тварина безперестану тарабанить по тій клавіші, до повного виснаження і смерті. Спостерігаючи за людством та деякими з його винаходів, особливо ж передруковуючи текст або набираючи його на комп'ютері, мимохіть схиляєшся до певних аналогій — це само-забутнє натискання на клавіші, ці галактики блоків чужої пам'яті-інформації, це відчуження від єдино потрібного існуванню (цьому, конкретному, яке натискає на клавіші, передруковуючи, пере-глядаючи, пере-читуючи, від-творюючи) досвіду неінформативного у загальноприйнятому розумінні зоряного неба; замість співу або безпосереднього споглядання людина виготовляє все більше карт, які необхідно відчитувати. Війна поміж знаком та образом керує часом світу, в якому нам випало народитися. Витіснений у сферу "нічної свідомості" з усіма її сновидіннями, фантазмами, мареннями тощо образ удається до методів партизанської війни, диференціюючи, а згодом повністю розщеплюючи спантеличену й перевантажену замінниками достовірного знання пам'ять, уражену метастазами однієї з власних функцій. Організм пам'яті, в якому атрофувалася потреба образу забування, завдяки протезам касет, компакт-дисків тощо втрачає незайву за умов нашого існування можливість реґенерації або ж актуалізації першого часу "основ нашого буття". Кажучи спрощено: жити далі можна тільки втрачаючи й забуваючи.