— А може, це не так зле, Цезарю. На той гамір озирається світ, робить свої висновки про ці неподобства.
— Діловий західний світ, Мартусю, шанує тільки діло. Культурницькі змагання і пересуди для нього — пустощі. Коли заснували у Львові український селянський банк, то одразу на це звернули увагу і в Канаді, і в Америці, і в Німеччині. Запропонували субсидії, а як галичани відмовилися (щоб створити бодай подобу власного громадського продукту), там аж пінку з рота пустили. І розмови почалися, і місії... Однак наша еміграція гола й боса. Збирають бібліотеки (видно, щоб не забути рідної мови), видають такі-сякі брошури й газетки і пліткують на все горло. Правда, в Берліні відкрили якусь українську офіцерську школу. Та що це за школа? Яким це лихом окупиться Галичині — мені поки що важко сказати. Боюся, що там виплекається покоління войовничих українських пронімаків, які заодно з шефами вважатимуть Україну багатим закутком Європи, а свій народ безвольним, безхребетним натовпом. Боюся, що коли-небудь запахне страхітливим садизмом і великі потуги будуть гірко оплакані. — Юліан виглянув у вікно. — Здається, рушаємо.
— А що маєш у запасі, Цезарю?
— Дещо збиралися видрукувати у Варшаві.
— Звісно, польською мовою?
— Так, польською. І я переслав рукописи до Харкова. Якось ми мимохідь підрахували, скільки галицьких борзописців видаються у Польщі, — і запаморочилося в очах. Між іншим, переважна більшість газетярів, навчившись вправлятися у часописах, наполегливо пробують пера в художній літературі. Якщо в Галичині вони будять глушину півторатисячними тиражами, то Краків і Варшава розмножують їх до безконечності і всю ту продукцію польською мовою перевозять у галицькі книгарні, мовляв, думайте і читайте... Грушевича розрекламували як видатного всепольського письменника. Пригадую, як у нього морщилася шкіра від страху, коли видавали його повістину у Львові. Тричі на день оббігав усіх знайомих: "Ой панове, готуюся на каторгу". Тепер мало не лусне від пихи: "Ми маємо руку в столиці, ми дещо можемо робити..." І теревенить про місцеві проблеми, не маючи про них будь-якої уяви.
— Скажи мені, Юліаночку, доки це буде?
— Не сьогодні почалося, не завтра закінчиться. Те ж саме діялося за Австрії. Навіть з наших шкіл декотрі вигулькували як Пилип з конопель: "Український пролетаріат повинен розмовляти по-німецькому..." Правда, тоді ще жили Драгоманов і Франко і ці пилипи не мали розгону.
— Але ж то — пронімецька диверсія.
— Пангерманська, дівчинко. Шкода, що пророки не мають змоги встати з могили.
— А знаєш, Мирослава Коваль написала цікавий монолог.
— Я читав, нам його передали до в'язниці.
— Невже, Цезарю?.. — Після паузи я додала: — Виявляється, ви там більше знаєте, ніж дехто на волі.
— Тюрма постійно годується тим, заради чого її створено. Замкнений злодій підвищує кваліфікацію зломів, анархіст виношує плани ще відчайдушнішого замаху, політв'язень як у побільшуюче скло бачить вади державного устрою. Іноді не треба повної інформації про те, що діється назовні. Досить натяку, а решту в'язень додумає сам; у нього доволі часу.
— В такому разі чиновникам варто до вас прислухатися, щоб усувати хиби своєї політики.
— Вони й прислухаються. Але з тим, щоб вчасно надбудувати новий дах над гріхом. Вавилонська вежа — мізерна споруда в порівнянні з нехарапутними хмароде-рами на курячій ніжці, в які забудовують віруси суспільного ладу. До слова, згадав приємного фантазера-лікаря, що сидів у Бригідках за якусь незбагненну провину. Він твердить, що ракова хвороба виникає внаслідок порушення симетрії в окремій клітині. Організм блокує відхилення від норми недоцільною пухлиною, і процес її розширення .вбиває тіло.
— Його не за те посадили, що сконструював модель загибелі капіталізму? — кажу я, осміхаючись, аби полишити тему про недугу.
— Якщо йому раптом припало до душі ляпнути про цю аналогію, він не побачить рідного порога. Чиновня жахається не іскри вчинку, а іскри здогадів. Вчинок вона знешкодить і навіть вигідно для себе розтлумачить, здогад же спонукує до роздумів, а це вже підкоп.
— Чому люди такі терплячі?
— Бо маленькі, Мартусю. Діти мріють про пору, коли стануть дорослими, їх ваблять масштаби, і в масштаби вони вірять. Наші ровесники виборсуються із неволі забобонів, нераціональних нині традицій, розгублено шукають і себе, і нових засад. Ми дивимося вперед! — Юліан смикнув з полиці рушник. — А ми подивимося вперед, Мартусю?.. Гайда вмиватися! Тоді — на розшуки поживи. Мабуть, у цій тарахкалці є буфет?
— Запитай у провідника.
— Так, моя дамо.
"Замість того, щоб вимести сміття з хати, — міркую собі, — ми чекаємо поліття на березовий прут? Я хочу стати матір'ю, чому ж не мудрішаю..."
Юліан вернувся з буфету голіруч.
— Черствий хліб і засниділі шніцелі. На додачу пропонують свіжі газети. Але ми прибудемо до Тернополя через годину. Потерпимо?
— Так, Цезарю. Якщо чоловікові не поталанило на полюванні, жінка мусить кохати його ще зворушливіше.
— Втихомир дітиськ, я не зношу їх голодного вереску. А псів прожени в поле, нехай самі шукають поживу.
Жартуючи, він ніколи не сміється Серйозне обличчя, задумливі, трохи насторожені очі. Його усмішка десь в душі. Тим, хто його мало знає, він може здатися злостивим скептиком.
— З ким бачився у Львові, Цезарю?
— Тільки з Павлюком.
— Як почуваються Марселла з Тодосієм?
— Ідилічна пара в ідилічних обставинах. Я ледве одчепився. "Заночуйте, Юліане. Що вам зготувати на вечерю? Та ні, ми вас не пустимо. Тодосію, принеси вина..." Марселла погарнішала, Тодосій погладшав. Тримають служебку, збираються добудовувати ще дві кімнати. "Маємо надію, — каже Тодосій, — що Біг пошле нам нащадка". Словом, навіть боюся все те розписувати, бо, може, неслушна мить. Не наврочити б.
— Я рада за Марселлу. Якось вона мені розповіла про себе, і я з тиждень ходила із таким відчуттям і болем, ніби не її, а мене спіткало те страшне горе.