"Поплач, небого, стане легше..."
З сіней я чую, що Стах розповідає про "змову" Юліа-нові. Вертаюся до кухні за пальтами. Оленка й далі плаче. "Тобі, дорогенька, легше".
— Що каже Оленка? — питає Стах, коли я заходжу до світлиці.
— Що покине тебе.
— Це я вже не раз чув. Казиться баба. Ми всі покази-лися.
— Зроби мені невеличку послугу, Стаху.
— Забрати від старих твої речі?
— Так.
— Марто, хоч ти май розум. Онде вечоріє. Переспіть, завтра я дістану підводу і одвезу вас до станції.— Задумливо провадить далі: — Нині хата повністю тримається на жінці. їй і вкрасти легше, і заярмаркує, і за двадцятий сніп не так соромно згинатися. А хто я нині? В мене ковальський фах, але в селі кільканадцять пар коней і возів з десяток. Окрім того, ковалі з колонії мають вугілля, залізо, кращі інструменти, де мені з ними тягатися. Та й тиняюся, як бовдур. Ще й чогось боюся, проста річ — на смерть перелякати. Жінка не має до мене поваги, бо хіба я заслуговую? Чим? Становиськом, розумом, винахідливістю/ Цей крам не має збуту. Тут його доволі, досить лиш одного відсотка, щоб підтримувати видимість якогось життя.
— Ти коли-небудь розмовляв так з Оленкою?
— Ой Мартусю! Може, вона від цього втікає.
— А може, від обтяжливого обов'язку?
— Я не збагну. Я тут темний, як пень.
— А що вона каже/
— Нічого. Мовчить, набирається, як губка, злості, тоді подушку в рядно — і на хату. Колись я бігав по селу, шукав, падав на коліна, щоб верталася і не смішила нас перед людьми, потому плюнув — витворяй що хочеш.
Скрипнули двері до кухні, гримнули сінешні, під вікном задудоніли і стихли кроки.
— Пішла.
— А діти де, Стаху?
— У Стефи, з Івановою мамою. Одвели, щоб не вешталися під ногами.
— Вона подалася до Стефи.
— Ні, Мартусю. Тепер її не буде з тиждень, плакатиме за дітьми, оббріхуватиме чоловіка, а мені якби хто плюнув в обличчя, що все те зношу.
— Стаху, вона пішла за малими.
— їй-бо, Мартусю, ти маєш мене за недолітка. Ходімо до Стефи — переконаєшся. Однаково дітей треба забрати.
Я зиркаю на Юліана, він мовчки погоджується. На клаптику паперу він малює якийсь всюдихід, та раптом відсуває папірець:
— А мені можна з вами?
Стах залишає ключ у дверях і виводить з-за хати вовкодава. Припнувши собаку, озирається на темні вікна.
— Уже п'ять років, — зітхає він, — ця хата мені чужа. Я по натурі хворобливий сім'янин. Мій куток мусить бути захищений від всіх вітрів, бо маленький протяг— і я почуваю себе як на відірваній від берега кризі. Видно, це таки недуга. Якщо господиня мого кутка не дихає на нього теплом так само, як я, то вона стає спільником якихось ворожих сил. Не просто зрадницею, а союзником усіх нечистих, які на мене чигають. Я намагаюся не показати цього, клопочуся, вдаю веселого, але на серці тривога і ніщо мені не вдається, невдачі, невдачі... Мчить вулицею Калюшева бричка. Я вертаюся з колонії — ходив купити вугілля, проте не домовився з мазуром. Правда, дрібниця? Ще дома Оленка мовчазна, як монахиня. Але и це не таке страшне. А я байдужію до всього. Таж парубком у галопі стрибав і вистрибував на коня... Налітає бричка, а я шкандибаю серединою вулиці, мов глухий...
Сипле сніг. Оленка вийшла п'ять хвилин тому, одначе слідів її не видно.
На гавкіт пса з хати, лаючись, вибігає Ганна.
— А я думала — Стефа. Боже, що я маю з її Іваном! Казала Антонові — одведи, нехай за ним Стефа миє та підчищає. Ні, вклав спати, а той свинюка розблювався... За поріг боюся вас просити.
— Та ми... — почав було Стах.
— Стефі не при сідниці, — перебила його Ганна. — Замерзне чоловіку канаві, скрутить шию — їй однаково.
— Оленка в тебе? — питає Стах.
— Ні, — трохи здуміло відказує Ганна. Згодом кидає: — Що, знову?..
— А чого ж приплівся!
— Не було.
— Діти вже сплять?
— їх старі забрали до себе. Мале щось розпхинька-лося.
Стах не забуває сказати: "На добраніч", і ми рушаємо від воріт. З-посеред подвір'я Ганна кричить:
— Марто, завтра ввечері приходьте до нас.
— Якось воно буде,— відповідаю. І до Стаха: — До старих?
— Не лишаєшся ночувати?
— Ні, Стаху. Зрозумій, що й нам треба пошукати свого куточка.
Ми зупиняємося за воротами. Через хвилину Стах виносить мої речі. З хати навіть у вікно ніхто не виглянув.
— Не забувайте, — подає руку Стах.
— На все добре, Стаху.
В обличчя ліпить сніг. Ми з Юліаном виходимо в німе сизе поле. Через півгодини минаємо відгороджену бетонною межею ниву. Десь там далі — западина і хід до грота.
Глава IV
Начальник станції відчинив нам почекальню і приніс засвічений ліхтар.
— Тут нетоплено, — сказав він, торкаючись рукою груби. — Але дрова і вугілля є, тільки доведеться принести, якщо згодні.
Юліан пішов із залізничником по паливо. Від підлоги і стін почекальні тхнуло тютюновим димом. Я підкрутила ґніт в ліхтарі й сіла на лаву.
А як рано криваве сонце покривало те бо свище, то він не відвернувся від того образу, бо мав силу.
Досвіта через станцію проходили два поїзди: один на Львів, другий на Тернопіль. Ми з Юліаном ще не вирішили, яким їхати. Я почуваю себе цілком вільною: під минулого, сучасного і майбутнього. Просто чудово. Не напрошуються пусті, старі як світ висновки, не хвилюють мрії. Я все маю, все при мені, як в сумочці гребінь і дзеркало, як з небом земля.
Коли Юліан входить з оберемком цурпалків, я схоплююся:
— Стривай, я сама затоплю.
Знаходжу за грубою сірники, скручену трубкою газету і тріски. Язичок полум'я тягнеться в темний канал, як душа до вічного спокою. Чарівне порівняння! Отже, в мене якась прикрість. Я не додаю собі, але внутрішня робота триває. Нехай вариться. "Мені так подобається",— сказав якийсь і хребта собі зламав.
Юліан присуває до груби лаву, згинається до відчинених дверцят.
— Тебе ще кохатимусь хлопці.