Будуть з нього камінчики відлітати, будуть світові очі ранити, будуть вони пекучими іскрами на його шкірі...
Між іншим, я й сама задумувалася, чи варто говорити "засновано університет". Часом мені здавалося, що це повинно підкріплювати свідомість того, що треба боротися, часом думала: "Яка різниця? Головне, що університет створено, що в ньому будуть навчатися".
Я буду свій камінь різьбити...
Серед лісу глибока тиша. Мій намір написати до Сте-фаника чи поїхати до Русова поволі остигає. Звичайно, наша розмова виглядала б далеко інакше і надовго запала б у пам'ять, проте я цілком заспокоююся на тому, що сама вифантазувала. Зміст Стефаникової відповіді цілком відповідає і вичитаному в нього, і колись почутому з живих уст.
— Романе! — кличу. — Треба вертатися. Хлопчисько витирає шапкою піт з чола.
— Тобі знайоме прізвище Стефаник?
— Це письменник? Тітка Олена читала нам "Про хлопчика, що його весна вбила". Ми всі плакали, і я більше не можу слухати.
— Виростеш — ще раз прочитай.
— Не знаю... Страшно...
— Я не можу вдруге прочитати Шевченкові "Гайдамаки". Ти чув про цю поему?
— Ні.
— Прочитаєш дорослий...
Я навіть перед іспитами не могла до неї взятися. Екзаменатор дав додаткове запитання з "Гайдамаків", а я ні пари з уст. Довкола хитають головами, мовляв, яке неподобство, а я в душі репетую: "Самі ви те, що про мене думаєте. Я в десять років прочитала "Гайдамаки", і в мене досі повне серце, я не можу ні дробинки відколупати, як із каменя".
— Тето Марто, ходімо назад через колонію.
— Через колонію?.. Ходімо. А це ближче?
— Ні, далі. І треба йти лісом.
— Веди.
Дуби вмостилися на відстані один від одного, як царі. Земля починає хилитися і зрештою стрімко падає в білу безодню. Роман бере навскоси, ми об їжджаємо ниркоподібну западину. Мабуть, і тут є вхід до грота. З чверть години ідемо луговим видолинком, що дедалі звужуєть-ся, замикається горбком, а відтак відкривається зірчаста арена, обведена валом: це, пригадую, Городище. Колись тут стояли будівлі наших давніх предків. Студенти зі Львова приїжджали сюди по глиняні черепки. Більше їм тут нема чого робити — рівними рядами шикуються цегляні будиночки з червоними дахами, в центрі костьол і школа, гудуть телеграфні стовпи, астматично зітхає "Перкун", і я навіть бачу на одному подвір'ї легковий автомобіль. Нас проводжають погляди спокійних і статечних господарів цього осадницького благословенного містечка. О, звичайно, це твердиня. Люди, що тут живуть, підуть за Пілсудсь-ким в огонь і воду. Він їх ощасливив. Ким вони були раніше? Безперечно, злидарями чи напівзлидарями, інакше не подалися б на схід. Як до цього вони не розуміли справжніх причин своїх бідувань, так і тепер їм не збагнути, що їх покровителі — злочинці, що їх благополуччя куплене ціною злочину.
Та годі. На будиночку, біля якого застиг автомобіль з прапорцем, поштова вивіска. Мабуть, там знайдеться і папір, і чорнило — треба написати до Мирослави. Мені кортить поділитися зухвалим спостереженням про те, як Пілсудський впроваджує свою політику асимілювання. Але тоді лист не дійде...
Через десять хвилин я дякую несподіваному випадкові. Я передала конверт у руки експедиторові, що збирався до поїзда.
— Додому? — всміхаючись, запитую Романа. Хлопчик трясе голівкою, і вологе від поту ластовиння
на його лиці іскриться, як сніг.
Ось і село. Ми пірнаємо у вузеньку покручену вуличку. А що дав вождь оцим? Отупіння, яке згодом зміниться очевидністю, що можна все-таки видряпатися з біди. Ця очевидність триватиме і десять, і двадцять років... Воюватимуть за межі, тягатимуть залізничні платформи, купуватимуть чортів і біс його знає що іще, поки не стане кордону на Збручі.
Цими висновками я ніби вдоволена, аж сяю. Я чекала, що мене схопить відчай, але широта погляду не дає мені скиснути. Отже, недобрим передчуттям нема що вірити. Навпаки, я наберуся тут оптимізму. О диво моє!..
Нас уже чекають, Стах прийшов кликати в гості.
— Вибрикалась? — батько зацікавлено і насмішкувато дивиться, як я мордуюся із зашкарублими ремінцями кріплення. — Стах уже з годину дожидає.
— Ми повертали на пошту.
— На колонії були? Ну і як тобі там, сподобалося?
— Сподобалося.
— Калюш каже: нехай вам і не сниться, що ми звідси заберемося; дивіться, скільки ми тут набудували, на які витрати пішли...
— Він не бачив, — сміється Стах, — як у війну розтягали німецьку колонію на Татарці.
— За спокою людей грабують,— бурмотить батько,— за неспокою люди відкрадають своє назад.
Стах докидає:
— Погане робиться праведно, а праведне — погано.
— Коні б'ються — осли сіно їдять...
Я слухаю їх, і починає холонути кров. Чи ще народжуватимуться принципові, безкомпромісні люди? Нинішні бунтівники сконають у таборах, а що далі? Потрібна завірюха, щоб розбурхати сонну, покірну кров?
Юліан відпаяв би мене і продекламував би спересердя вислови Ніцше про жінок з непересічними нахилами.
— Дати ножа? — питає батько.
— Навіщо?
— Одріж до лиха ремінці. Чи потанцювати нам біля твоїх колін? Га? Стаху? Одв'яжи дівку від дощин.
— Дякую, сама справлюся.
— Було б стрибати до Оленки, аби я того не видів.
— Боже, яка нетерплячка.
— Цирк.
Нарешті я звільняюся від лиж.
— Переодягайся, ми чекаємо. Мама в Оленки.
— Ви надзвичайно чемні.
— Станеш бараном — не бійся ножиць.
— З одного вола двох шкур не здирають.
— Язиката, чортиця! Вдалася в мамуню.
— Ви дрова рубаєте, а ми тріски підбираємо.
— Ти чого, Марто?
Вони дратують мене своєю присутністю, як, бувало, Найда. Причинна настирливість алкоголіків.
— Не шкилюйте.
— Дай, Стаху, вогню, бо погасла люлька від доньчиної ласки. А ще лиш нічку переспала.
Стах зніяковіло осміхається. Замість очей у нього чорні плями. Треба їхати геть, бо з доброї нагоди понадверед-жують печінки.