— О, коники, пані, шпаркі. Тоді сідайте, я мигцем забіжу до крамнички.
Марта вмостилась на недавно відфарбованому шкіряному сидінні. Візник пришкандибав з пакунком.
— Вйо!
— Мабуть, поїдемо в бік Винників! — гукнула Марта.
— Не чую, пані, гурчить...
— На Винники!
Візник згідливо похитав головою, потряс пужалном, і коні рушили скоком.
Чотириповерхові будинки, заводські триповерхові скопища, котеджі, квартали польських поселенців з готичними мансардними дахами, сотові забудови підмісників, халупи хуторян, нарешті поле.
Сіре. Сніг посипав ріллю, налип з надвітряного боку, чорне груддя помережане білими стебнівками — наче сіре рядно, під яким народжувалися і вмирали багато, без ліку, поколінь. Цим полем зі сходу на захід і з заходу на схід ходили орди, ватаги хрестоносців, тарахкотіли угорські і болгарські вози з шукачами теплішого місця під сонцем, кудись прямували журавлиними ключами князівські дружини. На цьому полі в розгубленості німіли ватаги завойовників, таке було розкішне, таке по-дитинному щед-
Се. Скрипіли осями гармати, і грузли кулеметні тачанки, ут прокладали шляхи і залізниці. Тут плакали під хрестами емігранти, що їхали за води, вмирав од підступної кулі повстанець, що, замріявшись, забув, хто він, забув про карабін і купу набоїв під дичкою, забув про право на самозахист, і його поклали з прадідівською косою в руках, відтак вчинили наругу над жінкою і кудись виселили разом з малими дітьми. Тут піднімалась курява за тими, що видивилися очі на схід, вставала за тими, хто наздоганяв сонце, делікатно думаючи, що ліпше європейська невідомість, ніж гнилий барліг поганів.
Сіріло поле. Над ним хрипкою купою билося гайвороння.
— Буде снігопад,— сказав візник.
Марта усміхнулась. Юліан відправив би візника на всі чотири вітри і, взявши за руку, поволік би її в ту сіру безвість. І хто його знає, може, вона саме завдяки цій його одвертості і майже неосудній любові до далини прикована до нього німим ланцюгом вірності і відданості? Лиш останнього разу вони не встигли повністю відчути себе дітьми життя, злившись з мовчазною і пам'ятливою дов-колишністю. Але Марта покохала Юліана, і він знову й знову надягав на неї шлюбний вінок якраз завдяки тому, якраз тим, що так уміє сприймати і дарувати людині, яка іде з ним, неторкану мудрість пшеничного лану, сірого поля, стрілчастого дишла "Чумацького Воза, що хилиться і хилиться помимо твоєї волі в свою соборну околицю. Юліан уміє натякнути одним словом, що це — світ, що ти його пізнаєш, що людським досвідом цей світ пізнаний ось настілечки, пізнаний, можливо, з накладом застарілих уявлень та тимчасових ідеалів, але так мусило бути заради майбутнього, так і ти зв'язуєш все, що пізнаєш, з ідеалом комунізму. Вона завдяки Юліанові побачила, уявила собі безконечність, яка не вимагала негайної пожертви. І саме в цьому була воля, саме так він відкрив їй землю, саме через це земля стала її і його землею, землею всіх істот.
— Пані! Я не швидко їду? Не трясе?
— Воля ваша, їдьте поволі.
— Я люблю з вітром...
— Я теж.
— Гнідий! Вйо!.. Пані, ви — артистка?
— Ні.
— А хто?
— Просто собі жінка. Дуже мені завихторилося до лісу. На самоту...
— Я, пані, часом теліпаюся сто кілометрів, щоб напитися холодної джерельної води. Вертаю ніби здоровіший, ніби молодший на десять літ. Жінка — вона в мене веде всю рахубу, платить податки, виписує фураж — зиркне на стосик мідяків і в крик: "З ким пропив! З якою шльон-дрою! Завів коханку!..' А я, пані, сміюся, і так мені смішно, що нема стриму. Але ж не скажеш, що їздив до Почає-ва води попити. Десь через півроку зізнаєшся: так було і так. Жінка насіє чортів — так, перетак, ще так, ще твою матінку, заразом — батька, діда і прадіда... От цікаво, пані. Ото в злості людина згадає лиш маму, а коли далі їй треба — згадує всю чоловічу лінію. Чого так, га?.. Словом, пом'яне родичів, щось затямить і аж вранці, дивися, бовкне: "їздиш, їздиш, хоч раз би свою рідну одвіз до... Золочева чи до Почаєва". Але, як на зло, довго нема нагоди, а коли вже трапиться — весь смак пропав... Якось я не зміг вчасно вернутися... Та вернувся б, якби не хлопці. Розсідалися в корчмі, кажуть, має прийти сюди галицький письменник Стефаник зі Станіславщини. Може, подивуєте, а Стефаник любить із візниками погомоніти. Він ненавидить політиканів, ненавидить провидців... Кажуть, у Черемшини, — теж є такий галицький письменник, — гарні коні. То Стефаник сідає ззаду (Черемшина править)— і нумо господареві допікати. Я ж кажу, він з візниками любить гуторити і коней з їх оповідок знає ліпше, ніж перший-ліпший візник. Черемшина тягне віжки, а Стефаник бурмотить стиха: "Стань, гнідий". Коні стали. Черемшина казиться. Лупцює коней, лупцює, тоді Стефаник каже: "Шкода коней, піду пішки Тоді спересердя і Черемшина лишає коней, іде із Стефаником до найближчої корчми слухати мужицькі скарги, а коні самі додому дорогу знаходять. То я кажу: Стефаник знає візника, як себе самого. Я цього чоловіка як побачив, то вино мені зробило із нього цілу Україну... Домовилися дома, що в неділю, — а сьогодні субота, — одвезу сім'ю до Почаєва на прощу, а по правді — напитися тої зі сріблом води, від якої я молодший стаю. Знову ж — приходить до нас Стефаник. Ну що вам сказати: сусід-візник із Погулянки, чи із Зеленої, чи з Городецької візник. Оце Стефаник. Так само зодягнений, такі вуси, така зачіска, лиш, може, чоло і очі інші. Але — замогоричилися — хто зважає, яке там чоло чи які очі. Скажу вам правду, я ніколи не люблю скаржитися. А цей чоловік слово по слову довів мене до сліз... Тобто не довів, я сам йому мусив сказати, як мені темно. Вже не пригадаю, що я говорив, але відспівали нам у корчмі треті півні, якийсь недотепа з дівочою зачіскою каже: "Ти розмовляв з видатним письменником". А я щойно згадав, що лишив коней під корчмою. Що ви думаєте? Три дні бахурі їздили по місту, а я ні жінку не одвіз до Почаєва, ні відпочив по тижню роботи, ні задоволення від зустрічі з письменником не мав. Але пані! Стефаник — ось письменник!