— Одначе я багато чого пропустила, — мовила Мирося.
— Неодмінно запиши, чуєш?
— У тебе картопля пересмажиться... Спробуй записати. Звичайно, з паперу воно так не прозвучить. Це треба читати.
— Ідея: ти мені це завтра прочитаєш для студентів. Постарайся пригадати все, що напливало на гадку, все, що ти проминула. Правда, уникай "сексів". А це чудово: "Хочеться стрибнути з" крутого берега". — Марта розсміялась і ще раз обняла Миросю.
— У мене є монолог професора-нейтрала і професора, який заробляє на мертвих, а живих підсікає на догоду отим-о.
— Я ж кажу, що це твоє амплуа.
— Але мені шкода моїх маленьких віршиків.
— Я тобі розповідала, що Юліана подибує манія тех-нотворчості? Стомиться — і починає конструювати автомобілі, човни, якісь дивовижні всюдиходи. Деколи здається, що він би чогось досяг. Мабуть, таки досяг би. Допоможи мені занести до кімнати мої присмаки.
Тодосій стояв перед вікном. Марта і Мирося ззирнулися і тихо пирснули.
— Монолог...
— Просимо вечеряти, пане Тодосію.
— Я ось думаю, чи їхати мені, а чи податися на ніч до готелю.
Мирося подивилася на нього з веселою безнадією і спитала:
— Ви не завершили своїх справ у місті?
— Ні. Тобто я не знаю, чи в мене що-небудь вийде. Я ось думаю, чи ви мені щось не порадите, пані Марто. Але я скажу вам про це потому. — Тодосій вибачливо подивився на Миросю, задумався і спитав сам у себе: — Але чого відкладати? — Він зашарівся, потупився, відтак окинув жінок винуватим поглядом. — Я хочу посватати пані Марту, вашу господиню, пані Марто.
Мирося зробила поважну міну.
— Чого ж, молодиця вродлива, чесна...
— Ось я і думаю...
— Мабуть, не наважуєтеся сказати їй?
— Та ні, — зітхнув Тодосій. — Думаю, чи приїхати ще раз, чи вже дочекатися і — нехай вже буде як буде.
— Лишайтеся,— сказала Марта.— Переспите в моїй кімнаті, я переберуся до господині. Та ось і вона.
Тодосій сполохано пересік кімнату до вікна, вернувся, зітхнув, опершись обома руками оо стіл, і поважно рушив у коридорчик.
Заходячись од сміху, Мирося бебехнулась на канапу.
— Це він... — сміх не давав їй говорити,— він вирішив, що краще з'ясувати стосунки одразу і не мати клопоту з нічлігом.
— Добрий вечір! — привітався Тодосій, стаючи поряд з Марселлою, що відмикала двері.
— Добрий вечір! — відповіла Марселла.
— Не знаю, що й казати, — промимрив Тодосій.
Щось передчуваючи, Марселла густо почервоніла, пропустила Тодосія до кімнати, підсунула стільця, притулилась до одвірка і тихо мовила:
— Та вже кажіть...
Тодосій замотав головою і чогось полапав руками по кишенях.
— Я, пані Марто...
— Так, — кивнула Марселла. — Так...
— Я хотів би, пані Марто... — Йому стиснуло горло, і він безпорадно махнув рукою.
Марселла дивилася на нього широко розплющеними, здивованими очима, і раптом їй стало страшно, що Тодосій не скаже того, з чим приїхав до Львова, до неї.
— Я... — Але і їй перехопило подих. Це було понад силу, проте вона сказала одним духом: — Я — теж...
Запала довга, дуже довга і моторошна мовчанка. Обом їм світ закружляв, і обоє відчували, що щось повинно зараз обірватися і почнеться падіння, якому не буде кінця.
— Я хотів би взяти вас за жінку, — сказав Тодосій, втупившись у долівку.
— Я згодна, — озвалась Марселла і зблідла. Ці слова нічого не означали. —Я хотіла о стати вашою жінкою, — сказала вона. Але й це нічого не додало, її не переконували ні Тодосієві, ні її власні слова. Вони були порожні, як потиск рук двох приятелів, що розминалися на вулиці і кудись дуже поспішали, не маючи часу на розмову.
— То добре, — сказав Тодосій, зводячись. — На добраніч.
Він пішов до поїзда, а Марселла, ридаючи, впала на ліжко. Через хвилю вона вбігла до Марти, побачила Миросю, видивилась на неї, втираючи сльози, наче кажучи: "Я через тебе плачу", — і метнулась до своєї кімнати.
Вона прийшла ще раз, коли пішла Мирося. На ній була довга оксамитова сукня, вона заплела і вклала короною довкола голови важку косу, на шиї переливалося всіма барвами кришталеве, либонь теж подароване полковником, дуже коштовне намисто. Вона застигла біля порога, скривилась і заплакала.
— Мартусю, ви знаєте, що сталося?
— Не знаю, пані Марто.
— Так, з Марселлою покінчено, — сказала вона, втираючи очі і сідаючи поряд з Мартою на канапі. — Якби ви тільки чули, як він вимовив: Я, пані Марто..."
— Але чого ви плачете?
— Від щастя. Він запропонував мені серце і руку. Так, Мартусю.
— Ви йому не відмовили?
— Ні.
— Я надзвичайно рада за вас.
— І що — справляти весілля, Мартусю? Чи лиш взяти шлюб, маленька гостина?..
— Мені важко дати вам пораду.
— Влаштуємо гостину. Вам смуток, а в мене грають музики. Ні, влаштуємо гостину.
— З Тодосієм, звичайно, ви ще про це не балакали?
— Ой, де! Він такий сором'язливий. Сказав і подався.
— Вам буде добре з ним, пані Марто.
— Я знаю. — Марселла затремтіла від плачу. — Того я геть заливаюся сльозами. — Вона приникла щокою до Мартиного плеча.— Моє щастя — через ваше нещастя, — мовила запинаючись. — Як то Бог чогось дає, Мартусю.
До Мартиного горла підкотився давкий клубок.
Г л а в а VII
Полянський відхилив двері до "цеху" і, побачивши, що всі устромилися в папери, моргнув Марті, щоб вийшла. Марта поклала до шухляди сумочку, повернула ключик. Полянський чекав на сходах, а коли Марта вийшла, збіг на перший поверх. "Ого, які процедури! — подумала Марта.— Певне, йому це приємно, згадав минувшину". Лиш на вулиці він узяв її під руку.
— Важливі справи, Мартусю.
— Не сподівалася, що ви так швидко до мене звернетеся,— сказала Марта: вони домовилися, що Полянський за будь-яку ціну мусить попередити її в разі доносів про університет.