"Голубонько, Михайло тобі щось сказав, — подумала Марта. — Ну що ж? Жінка трохи не надається для такої роботи. Може, я помилилася. Звичайно... Навіть сьогоднішня розмова з Найдою і твоїм чоловіком, Мирославо, мені не вдалася. Трішки таємниці, трішки претензії, трішки самовтіхи. Але університет буде існувати, якщо навіть Полянському доведеться когось притлумити з моїх милих, чесних земляків..."
— Я вже це знаю,— сказала Марта. Вона вирішила, що їй нема чого ховатися перед Мирославою. — Якщо ти, Миросю, хочеш через мене попередити людей, які займаються університетськими справами... Ти, безперечно, щось знаєш про це?
— Знаю, Мартусю. Від Михайла. Але не подумай, що в захваті Михайло розмовляв з темними вікнами.
— Тоді вибач, що я тобі про це сама не сказала. Я вважаю, що такої потреби поки що немає. — "Знову по-бабсь-ки, все беру на себе... Боже, як це важко!.."
— Я — маленька кирпата жіночка, що любить веселитися і всілякі витребеньки, — сказала Мирослава. — Ти мене давно знаєш. Я неврівноважена, пишу поганенькі віршики, не досить тямлю, в якому світі живу, але я дуже люблю Михайла і боюся Вереса. Десь за моїм качиним носом, незграбною фігурою і слабеньким розумом є страшна, ненаситна жінка, яка прагне кохання днями і ночами, кожної секунди, я хворіла, коли ми були в розлуці з Михайлом, і прожени мене з хати, як повію, я прийшла до тебе тільки заради цього. Я боюся за Михайла. Я давно здогадуюся, що не Юліан — йому, сердезі, руки скручені, — а ти, моя товаришка (я тебе дуже поважаю і люблю, Мартусю, навіть побоююся тебе, як батька), ти смикаєшся на всі боки, щоб у нас щось було. Якби ти знала, як тільки я заступалася за тебе, коли ти зникнеш з редакції, а Свид, мов щось відчуваючи, повзе в "цех": "Мар-туся кудись вийшла?" Кажу, пішла з якимсь паскудою на вулицю, придибав скаржитися на уряд, ми пирскали зі сміху, а Марта ж, знаєте, ладна б на гній поставити прапор Народної долі"... Я, Мартусю, боюся, щоб те, що ви затіяли, не перетворилося в романтику занепаду. Я боюся, чи це робиться з розмислом, серйозно.
— Приємне освідчення. — На Мартиному обличчі виступили рум'янці. — Я тобі, Миросю, не можу дати гарантій. Одначе Верес поплив.
— Я дурепа. Звичайно, я дурепа. — Мирослава схопила Марту за руки. — Та глянь же, відьмо, на людину, з якою розмовляєш. — Марта кинула до кошика недочи-щену картоплину. — Я дурепа, Мартусю?
— Чого тебе дідько наніс зіпсувати мені настрій? —. Ось бачиш — дурепа.
— Іди побалакай з Тодосієм.
— Ти мене зневажаєш?
— Ні, Миросю, ні. Дай подумати. Ну чого наставилася? Йди до Тодосія. Ти гадаєш, у мене не виникали тривоги? І мені деякі явища здавалися романтикою загибелі. Правда, після того, як я втратила доньку і відправила за ґрати чоловіка, стараюся бути серйозною.
— Ти зла, Мартусю, — глухо, зі стогоном мовила Мирослава.
— Зла — не те слово. Я стала жорстокою.
— Мабуть, я піду, Мартусю.
— Ану сядь камінчиком.
— Ой Боже! — зітхнула Мирослава. — Ми гірш ніж п'яні.
— Поговори з вікном. Мирослава жалісно усміхнулась.
— Мене того і вразив цей Верес, що я не раз балакала з вікнами. Чуєш, Мартусю? Ти лиш уяви собі цього п'яного чоловіка перед вікнами, за якими панує темінь. Великий плаский лоб, посічений злипками короткої мона-шої гриви, косі непевні очі, цупко стиснені, аж вивернуті губи, вперед випнулась важка щелепа, ходять жовна, він витягнув руки, стиснув кулаки і каже вікнам: "In vino Veritas'22. Каже: "Дозволь зробити тобі ревізію, Життя?" І починає ревізію. Темні провали вікон зіяють, як пащі потворного звіра. На вікна моторошно дивитися, не те що розмовляти з ними. Це межує з чаклунством. Тіло твоє стерпає, як грудка землі на морозі, ти його перестаєш відчувати, а в мізку ніби пролітає холодний вітерець.
— Щось я не дуже вірю в те, що з Вересом відбуваються такі складні перетворення.
— ...Ти усвідомлюєш, що розум твій ясний, як ніколи.
— Видаєш вікнам таємниці і забуваєш, що під стіною шпик.
— Замовкни, не перебивай. Темрява, кажеш ти?
— Каже Верес.
Мирося всміхнулась, хоч очі її залишилися сер-йозні.
— Темрява, каже Верес. Тупість і неосвіченість. Чим більша обмеженість і неписьменність — тим більша вимогливість, невблаганність і непрощенність. Фанатика не вблагаєш і не переконаєш, бо він обкреслив себе колом стриму, як дикун. На межі кола — недовір'я і підозріння. Що то за мрійлива дитина блукає в самотині? Геть поезію, бо поезія необміряна прірва, незбагненність! Мрія — це невідоме, а ми його боїмося, як смерті. Невідоме несе смерть збудованій нами печері невільництва. На палю мрійливу дитину! О, тепер дооре. Тепер спокійно. Народ жує, народ будує, п'є горілку, чоловіки сплять з жінками, і народжуються діти. Народ щасливий... Народ, наш народ, про який ми піклуємося. Ми любимо народ, ми народолюбці. Ми гуманісти найвищої категорії. Ось так. Чим менше всяких темних почуттів (почуття — це тваринний невжиток у людині, це Стефан Балей, це Фрейд), тим менше гріха. Нап'ємося і поміняємося жінками! Хто там наважився заговорити про реформи? Розіп'яти! А що він сказав? Треба розміркувати, либонь, він мав рацію. Ми тихесенько зробимо те, чого він вимагав, та не згадаємо його ні словом, нехай його реабілітують ті, хто буде після нас. Навпаки, його треба дощенту зганьбити. Ми інтелектуали (не такі ми вже примітивні фанатики, з цим давно покінчено, ми дещо читаємо, Середньовіччя не вернеться), ми, коли нам буде круто, підсядемо до розумної людини, налякаємо її... Як налякаємо? Ей, сатрапи! Ду-ДУ-ДУ-Д-Д-ду! Трісь, бах, гуп, кленць!
Звучать фанфари. Це добре. Це заспокоює. Які вони в мене однакові. Ніби з-під одної квочечки. Однакові, однакові, однаковісінькі. Зручно. Дивишся на одного — бачиш усіх. Тільки очі різні. Тільки погляди. До чорта, коли вже дадуть апарат, щоб проконтролювати, що там у.них під черепками. В оцього гарнесенька жінка. Треба організувати маленький пікнік. Виїзд за місто, на лоно природи. Шатра, вино, голенькі круглі плечі. І стегна. Ох, стегна... Пікнік. Цікаво, хто запровадив цю традицію — мінятися жінками... О, кому варто відлити золоту статую. У цього гарна. Га-га-га-га! Ніби злетів, ніби в спеку стрибнув з крутого берега... Таке не забувається. Але вже розбещена. Вже на відході баба.