"Не уявляю собі нас утрьох...
Мамо, лягай і візьми мене до себе. Тут порожньо. А ось так мені найліпше. Якби, мамо, можна так завжди! Якби можна було не рости, мамо, я...
Мамо, а того чоловіка ми вже разом переконаємо... От ще! Гадаєш, я не розумію, чого ти мовчиш? Ти боїшся, щоб мене не одібрали. Я, мамо, нікому не скажу, навіть коли б убивали. Ми ж знаємо, мамо, що я зовсім не Олеся. Мамо, в тебе дуже серце закалатало..."
Дротино, де ти?
"З самого початку нам ведеться як з Петрового дня... Спиш, мамо?.. Ще набалакаємося. Спимо?"
— ...Знайшли в лісі... Впізнали по латочці на штанцях... "О мамо! Ми багачі, а я думала, що нам так багато всього треба... Я чекала на тебе, і не було скучно..."
Боже, відбери у мене пам'ять! А ці люди? Вони так само чують дитячі голоси. Я вже пішла б кудись..."
— Ось і пішла,— прошепотіла Марта.
"Надворі веремія, а біля нашого будинку довго крутився якийсь чоловік з парасолькою і ціпком". "Шпик".
"Дощ ляскає, як конопляний батіг... Пані! Хіба я паня?.."
Здається, вона лиш тоді й сміялася. Більше я її сміху не чула.
"Звідки беруться хмари, мамо?" "З моря. Випаровується вода і збирається у хмари". "З якого моря ці хмари, що кроплять нас цілий тиждень?"
"З Балтійського. Кропитимуть нас, доки не попливуть хмари з Чорного моря, тоді ще тиждень помрячить і виголиться".
"Так?"
"Еге ж".
"Так завжди буває?"
"Мабуть, тільки в Галичині. Може, й далі, не знаю".
"Велика земля, правда?"
"Дуже".
"Певно, того, що вона — вічна. Мамо, а чому люди невічні? Тоді вони мусили б бути ого які великі!.. Мамо, і нема на світі жодної вічної людини?"
"Нема".
"А чого Марселла згадувала якогось Вічного Жида?" "Це герой казки". "Оповіси мені?"
"Коли Ісуса страчували, його примусили нести на високу гору важкий дерев'яний хрест. Дуже стомившись, він хотів було сперти хрест об стіну якоїсь хатини. Але її господар не дозволив це зробити..."
"Які безсердечні бувають люди! Мамо, в них зовсім нема серця?.. Я не хочу жити вічно і не хочу бути недоброю. Я хочу, щоб мене любили, і ти, мамо, щоб дуже, дуже любила. Так, щоб ніколи мене не покинула. І я тебе, мамо, ніколи не покину. Як ти будеш старенька, я буду тебе доглядати. Ой мамо! Не хочу, щоб ти була старенька..."
— Пані, чуєте, пані?
— Ви щось питали?
— Скажіть ваше прізвище, я вас розбуджу, — дідусь, що сидів по-турецьки долі, підсунувся ближче до груби. — Поспіть, ви дуже стомлені.
Збитий набік кашкет, прядиво волосся над вухом і золотисті цікаві очі робили його схожим на погано загри-мованого підлітка. До того ж він володів деренчливим тенорком.
— Дякую, — озвалася Марта. — Я однаково тут не задрімаю.
Дідусь похитав головою.
— Як на душі нема спокою, то й сон не йде. Он молодичка, — показав на жінку з плямистим чолом, — третю добу ходить, ходить між ослонами. Якісь такі діти повелися, пані... В неї синок пропав. У мами живіт росте, воно щось собі пошнибало, пошепталося з сусідськими бахурами і в гвалт: "Не хочу, щоб ти мала ще одну дитину, я й так у латанках і голодний". І подався з дому. Може, то й не дивина, бо вона — гуляща. Одне собі набігала, тепер друге, а на вулиці хлопця байстрям обзивають; розуміє він все не гірш дорослого. А у вас що за лихо, паніг
Марта не відповіла, одначе дідусеві кортіло погомоніти і він кивнув позад себе, де сидів суворий худорлявий вусань.
— А в отого хлопчисько не вернувся зі школи, — мовив упівголоса. — Кажуть, у місті орудує якась банда, що перепродує до Німеччини заморожену людську кров. Питаю, пані, а у вас що сталося?.. Га?.. Я теж третю добу мучуся. Щез онук. Ех! Знову збурилася душа, а мені не можна хвилюватися, в мене хворе серце. Вже й курити перестав, і, Боже борони, хмільного до рота не беру, а воно ще тяжче. Видно, туди вже дорога стелиться...
Мабуть, банда, про яку він згадує, таки орудує, подумала Марта. Про такі речі газети не пишуть. Газети... Попрошу Свида, щоб надрукував оголошення. "Згубилася шестирічна дівчинка. Тендітна, широко розставлені карі очі, русяві заплетені кіски, опукле чоло, прямий носик, пухленькі губки, на правій щічці перчик, зодягнена в жов-тожарий вовняний, домашнього плетива костюмчик, червоні черевички з високими халявками і сірими смушевими облямівками, світло-зеленого кольору плащик і шапочка, білий шалик..."
— Не плачте, пані. Думайте про щось стороннє.
— Якби сила...
— Пані, а я вас нібито знаю чи десь зчаста бачив.
— Я маю деякий стосунок до газети "Народна доля". Дідусь покрутив головою.
— Газет принципово не читаю, а з репортерами не здибався. Але ж...
— Деякий час працювала манекенницею.
— О, справді! Я ж то міркую: або артистка, або співачка, або... Ви працювали на бульварі Легіонів? Мене туди щотижня волокли дружина з донькою, мо-о-дниці. Одягатися не дозволяв гаманець, то бодай милувалися досхочу. Надокучить мені, не раз кажу старій: "От закохаюся в котрусь дівчину, з цих на помості, тоді пожалкуєш, що водила на виставку. Глипни-но, які гарненькі". Всі ви там були як на підбір, красуні. Парижанин жадав вразити тутешню публіку. Коли ви увійшли сюди, я зразу кинувся: дуже знайоме обличчя, хода, гоиорна постава. Бодай би не стрічатися у цій чиновні... Ми перестали відвідувати виставку ще до її скасування. Донька вийшла заміж, дитинча за дитинчам, та й занехаяла себе цілком. А ще — чоловік без роботи. Нині лише одна можливість вижити: лояльність. А зять гострий на язик. — Дідусь звів брови і скривився. — Потрапив в опалу за Вітоса. Гадалося, стане самовладцем Поніковський—простять йому. Але ж ні! Змінилася орієнтація, змінився кабінет, проте нікому нічого не пробачають. Навпаки... Ну, наш страждає, бо гордий. А його університетський товариш — чесний, слухняний і покладистий чоловік. Служив у міській управі. Взагалі — тямущий. Примушують його робити дурниці, він і робить, хоч знає, до чого це приведе. Правда, все акуратно занотовує в щоденнику, коли начальство похопиться — дурниця вийшла — він їм тиць під носа: дата, дослівне розпорядження. Що ви думаєте? Його за це зненавиділи і звільнили з посади.