— Прошу випити.
— Дякую, взагалі я не п'ю, — сказав я. — Сьогодні в мене особливий день.
Івахін гучно покликав офіціантку.
— Як тебе звуть, доню? — спитав, коли дівчина підійшла до столика.
— Вам це дуже потрібно?
— Дозволь почастувати тебе...
— Відтак поцікавитеся, о котрій іду додому і чи маю власний куток.
— Атож, — Івахін засміявся.
— А якщо не вип'ю — не одчепитесь?
— Щира правда.
— Добре, я вип'ю. — Вона майнула за перегородку і вернулась з чвертковою пляшкою.— Французький коньяк. Недавно в нас гостювали закордонні дипломати, ми замовляли цей коньяк спеціально для них.
— Золотко! Хто тебе народив такою щирою? Ти — ангелятко.
— Кажіть це своїй нареченій.
— Кажу. А де, справді, мешкаєш? Дівчина посміхнулась.
— Навіть не чекаєте, щоб я випила?
— Не люблю воловодитися, — відказав Івахін. Він підсунувся ближче. — Де мешкає панна? — і погладив їй зап'ястя. — Власний куточок, найманий?
— Мене кличуть клієнти...
Ні, я не подумав, що з мене шкилюють. Навпаки, я не побачив би в усьому цьому нічого підозрілого, якби навіть мене попереджували (наче я більш нічого не бачив у житті, тільки п'яне залицяння).
— Пане Івахін!
Офіціантка ковтнула коньяку і побігла за перегородку. Івахін махнув позад себе рукою, мовляв, чого вам треба, і пояснив:
— Ми святкуємо офіційне призначення Поніковсько-го головою уряду. — Вицідивши принесений офіціанткою коньяк, він спитав: — Це смішно?
— Ні,— відказав я.
— Мені здалося, що ви посміхнулися.
В цю мить, Мартусю, мене щось спонукувало зіграти жарт. "Поніковського? Він велемовно висловлює свої думки, правильно вимовляє слова, пластично жестикулює, з фотогенічним обличчям і невідпорним осміхом, з енергійним рукостисканням і почуттям гумору..." Якби Івахін запитав, чи я його особисто бачив, я відповів би, що вчився з Поніковським в одній школі, в нього феноменальна пам'ять і таке інше. Але цього не було, і все-таки Івахін зарепетував:
— Панове, цей чоловік щойно обізвав нового голову уряду нікчемою!
Мене зусібіч оточили якісь парубійки...
— Чого ти вважаєш, що між ними був Полянський? — запитала Марта.
— Ти змалювала його зовнішність, і я пригадав, що поруч з дамою в малиновій сукні сидів рудий інтелігент з виразом відсутності на обличчі і мовчки смакував коньяк. Зрештою, якби його того дня і не було з ними, та, якщо він і Найда пиячать разом з Івахіним, я радив би уникати усіх трьох.
— Добре, Юліане. До біса Полянського, Найду та Іва-хіна! Ти, горенько моє, мав милу пригоду в день звільнення...
— Виплутатися було нетрудно, бо вони всі заточувалися, а я був цілком тверезий. Та потім мене гнітили сором і образа за панів державників, які вдаються до настільки гидких провокацій. Як не кажи, а ще в кожному з нас живе ілюзія, що вони не зовсім обезуміли. Од Івахша важко вимагати порядності. Найда мав рацію, коли заявив йому у вічі, що його примусили втікати з батьківщини не тільки через поміщицьке звання, а й через те, що, будучи поміщиком, він не вмів господарювати і пильнував батрацької посіченої батогами спини. Івахіна вигнали, але й це його не навчило. Білоемігрант Івахін, маніяк Івахін не перестав бачити дводзьобого орла над Варшавою, над Балканами, над цілими континентами. Він тремтить при словах "більшовик" і "комуніст".
Сівши, Юліан пригорнув Марту і усміхнувся.
— Що таке, Юліане:
—Людей взагалі, дорога, нелегко схаменути. Коли впав Тунгуський метеорит, церковники твердили, що це Боже застереження, але світова війна все-таки почалась. Маленький унтер Карасик якось признався мені, що вважає Тунгуську катастрофу Господнім знаменням, і прострілив ногу солдатові, який перед атакою заховався у бліндажі. Бальзакові дорікали за соціологічні дослідження в пору жорстокої соціальної боротьби. Мертвих у всі часи грабували, хоч кожен шукач скарбів знав, що теж помре. Між упертістю і гонитвою ніколи не було густо. Хай буде розсудливий той, хто ні на що нездатний!.. — Юліан на хвилю замовк, потому, усміхнувшись сам собі, сказав: — Щоб ми, Мартусю, не були схожими на ходульних бунтарів, я, мабуть, дещо зауважу одній прекрасній дамі, і на цьому покінчимо із визначенням нашого місцезнаходження у просторі і часі.
— Прошу.
— Які стратегічні чи тактичні мотиви спонукували бойову галичанку підписати спростування діячів культури про те, що не здійснюється полонізація?
— Це сталося по-дурному.
— Марта Чорнеза, либонь, знає, що народ Галичини не визнає польської окупації? Зрештою, питання про долю Галичини ще вирішуватиме Ліга націй. Ця ледача Ліга поки що "досліджує" становище. Безумовно, Галичину відсудять Польщі, але ми робимо все для того, щоб серед нас не знайшлося півтора десятка йолопів, яких польські пани могли б послати до Парижа з проханням од населення краю прилучити Галичину до Польщі. Правда ж?
— Так.
— Окупаційні власті мають можливість переконатися в цьому, того квапляться з полонізацією і колонізацією Галичини. Тим часом група диваків забула про законне право на опір і, щоб привернути увагу до факту полонізації, виступає в пресі з заявою, у якій цей факт заперечує. Як це розцінювати? Та, якщо навіть Ліга закріпить окупацію відповідною ухвалою, ми спробуємо добитися перегляду вироку. Ми — комуністи, і ми будемо боротися. Між іншим, крім Ліги націй, є Комінтерн, який відкидає посягання Польщі на територію України. То в чому річ? Психологічна поразка? Невже я не казав, що Комінтерн вважає українське питання одним з найважливіших питань класової й національно-визвольної боротьби на Європейському континенті?
— Я розгубилась, Юліане.
— Не треба виправдань. Я так само людина, і теж мені деколи страшно, але треба думати.
— Ти певний, що Комінтерн, що СРСР врятують Галичину від знищення?
— Так! — сказав він і запитав: — Скажи щиро, Мартусю: це походить від Полянського?