— Я це розумію,— відказав той після паузи.— Я переконався на власні очі, що в світі з такими дрібницями набагато легше. У світі вони лише клопіт, а тут від них залежить, жити чи сконати. То зумисне, пані, для того, аби люди жерлися, як звірі, і ні про що не думали.
— Авжеж,— з посміхом зітхнула Марта.
— Але я чув багато суперечок, пані, навіть деякі вчені люди цього не тямлять. Спихають на повоєнну розруху, на нерозторопність підприємців, на те, що п'ясти не дають волі єн декам, а ендеки пепеесам.
— Авжеж, не тямлять, пане Сліпчук. Життя — це деб-риця.
— Але вони собі ж на гірше роблять, — не вгавав Сліп-чук. Марта подумала: "Як чогось наївно виглядає український селянин, коли заходить у бесіду, до якої не доріс становищем". — Собі ж на гірше, пані. Нахваляються своєю міццю, військом, а почнеться яка-небудь заваруха—спом'янете неписьменного Сліпчука: оця Польща розпадеться за кілька днів, ще смішніше, ніж Австрія...
"Хоч хто, коли не селянин-бідолаха, краще знає, почому ложка солі і хто має більше права про це судити? Тим часом який-небудь недорікуватий талмудист з докторським званням на десять меридіанів рикатиме, що він нездатний розрізнити, чим дерево спинається вгору, і відмовить йому в праві на слушне слово".
— Не пошанує, пані...
"Нічого. Поки що слово — лише знак пробудження".
— О, пан Юліан уже дожидає нас.
— Рання, рання пташка, — засміялась Марта. — Так можна проспати і дружину, і все на світі.
— Дарма ти думаєш, що я щойно встав. Я вже був на ярмарку і приготував сніданок. — Юліан звернувся до Сліпчука: — Ви з нами поснідаєте, пане Тодосію?
— Дякую, — зніяковів Сліпчук.—Я звик попити молока натщесерце і можу протинятися до вечері.
Юліан зодягнувся у спортивний светр і був схожий на борця, навіть риси обличчя ніби стали грубіші. Сліпчук запрошував на подвір'я. Марта взяла Юліана за руки.
— А сьогодні як на серці?
— Сказати правду? — Юліан зміряв Марту лукавим поглядом.
— Погано? У світі чогось не вистачає?
Він кивнув, одначе не зміг стримати усмішку.
— Можна відповісти словами Верлена? "Люба, не треба розмов..."
— І це все, що ти пам'ятаєш?
— Я завжди боявся, що той нещасний томик на мене вже не розрахований: з нього все виколупали ніжні рожеві кігтики. А ще як спадало на гадку, що до нього звертаються як до заклинання, щоб виворожити болячку, мною опановував забобонний страх.
— І ти не намагався пересилити себе і розгорнути книжку?
— Скільки раз!
— Ну й щог
— Літери ряхтіли перед очима, як роса на сонці, напливало суголосся якихось звуків... Верлен мене загіп-нотизовував.
— Мене твій Сліпчук мало не загіпнотизував.
— Розповідав про невдаху Костянтина?
— Сліпчук змалював його як рефлексійного дивака.
— Мабуть, він будує свою сагу відповідно до статі, зовнішності і гумору слухача. Тобі він, очевидно, хотів показати відчайдушну романтичну фігуру.
— Можливо, бо були і пісні, і ліричні відступи, і слово самого горе-лицаря.
— Між іншим, постать цікава.
— Я не стверджую, що пересі і іа, але, мабуть, така вже я засушена вашими, чоловічими, інтересами жінка — мене вразив лише не знаний досі вияв жалю за батьківщиною, ностальгія, конвульсія туги, якщо можна так висловитися.
— А мене вразили соняхи.
— Символи, символи?..
— Будь я Трушем, я додав би їх до циклу "Про самоту".
— Ти чув, що Труш вийшов з "Товариства для розвою руської науки"? Ні? Мабуть, це таки в характері наших братів по крові. Тихесенько собі малювали щось було, та лиш заговорили про шляхи розвитку українського мистецтва — посварилися, стали паплюжити один одного — і не треба було спеціального урядового розпорядження про скасування товариства, само розпалося. У студіях засіли ремісники та іконописці. Труш малює дома при свічці. Пильнуй, Юліане, щоби й університет не спіткала така доля.
Юліан нахмурився, після паузи сказав:
— Либонь, це буде не моя турбота.
— Що ти маєш на увазі? Юліан не відповів.
— Юліане?
— Гаразд, Мартусю, побалакаємо потім. Сьогодні мені повідомили про арешт Осипа Маковея.
Марта помітила, що він викручується і зволікає з бесідою про справи. Він наче не міг себе знайти. Весела самопевність ще перебувала у в'язничному сповитку, спалахувала іскорками, він сидів, задуманий, на стільчику біля її колін і мовчки гладив її руки. Вона вирішила не неволити його розпитуваннями.
На гадку спливали розмови і зустрічі, про які Марта хотіла розповісти Юліанові. Вона перебирала їх у пам'яті і відкидала. "Це краще сказати при нагоді... З цього можна було б просто посміятися..." Відпадали тижні, місяці, шматки життя. Біль, що допікав їй, коли її минали не вітаючись після того, як Юліана заарештували, став дріб'язком. Було й інше. їй не довіряли. Через людей, що мають доступ до Родзісада, вивідували, які в неї "стосунки" з офіційними колами; підозрювали за те, що її не звільнили з роботи; шепотілися за спиною, бо Свид дозволяв собі патякати про політику, коли розмовляв з нею. Ой, несолодко почуваєш себе, коли на кожному кроці натикаєшся на мур стриманості, недовір'я і недомовок! Вона навчилася співчувати людям, яких сама свого часу відшивала. Правда, не через недовіру. Були клопоти, які не потребували свідків і помічників. Людина тупцяє довкола тебе, щось несосвітенне бубонить, сипле категоризми, щоб показати, що не боїться й готова на все, або дивиться таким жалісним, зацькованим поглядом, що огортає досада. Тим часом ця людина тобі зайва і остуджуєш її холодною ввічливістю, згорда кинутим жартом чи повернешся і підеш пріч. Звичайно, багато знайомих образилося, одні замкнулися, інших втрачено; і неможливо виправдати себе тим, що, коли в людини є тверді переконання, вона мусить бути послідовною; де в біса взяти тої послідовності? Все під наркозом, все німує, а люди, котрі щось роблять, тримають тебе на відстані...