Він сидів, похиливши голову і заплющивши очі, мовби перегортав сновидіння, вдивлявся у глибини пам'яті. Марта притулилась щокою до його високого ("франківсь-кого") чола і подумала: "Так, тобі лиш волі бракує. Ти не диктував би життя, як... оті кабінетні чини... Ти його робив би... Юліане! Чого я не маю сил стримати ридання і псую тобі свято?.."
Юліан узяв Марту за руки і посадив проти себе.
— Мені сподобалось одне місце в "Сімпліцісимусі",— сказав він з усмішкою.— Московський цар поставив Сімпліція перед вибором: або прийняти православну віру, тоді отримає дворянське помістя і житиме паном; або його зроблять слугою і не випустять з Московщини. Сімпліцій спитав шпика, що вертівся довкола нього, чому його затримали, як полоненого. "Зовсім ні, пане,— відповів шпик,— ти не в полоні, а лиш його царська величність виявляє до тебе таку милість, що не може з тобою розлучитися". Тоді Сімпліцій одрік: "Чого ж мене вартують?" — "А для того, — сказав шпик, — що його царська величність непокоїться, як би тобі не причинилася яка-небудь досада чи лихо твоєму здоров'ю". Отаке і в мене: то стережуть, то замикають. Але вип'ємо за волю, Мартусю, за волю. "Колись" нема, Мартусю. Є — "тепер". Я просто не можу надихатися повітрям, намилуватися небом. Дай сюди хусточку, я витру твої сльози. Я не бажаю твоїх сліз ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли. Цей час невартий ні сльозини. Він заслуговує тільки обурення і вироку. Нам треба жити і працювати, бо через півстоліття нащадки вважатимуть нас тупим, безвольним стадом. За життя! За працю! Нині і ці прості чесні гасла зазвучали фальшиво, з грубою нотою спонуки. Слава Богу, я їх проголошую тільки в присутності дружини, на своїх іменинах. Випиймо, Мартусю. Попереду — довга осіння ніч. Є час побалакати, назгадуватися і назагадувати. Так що ж чувати про наш університет?..15
— Тобі добре?
— Так, Мартусю.
— Ти так тихо відповів, що я скоріше здогадалася, ніж почула.
— Добре, рідна.
— Я щаслива, Юліане.
— З чого ти смієшся?
— Сказати?
— Так.
— А ти не сміятимешся з мене?
— Ні.
— Ти не забув:
Ах, алея ця, Мабуть, без кінця, А вгорі — блакить! Гарно (бачить Бог) Нам було б удвох Тут з тобою жить...
— Верлен?
— Угу...
— Не знаю...
— Чого, Мартусю?
— Чому мені хочеться вмерти на твоїх руках?
— Прочитай що-небудь з "Пісень для неї".
— Ти просиш Верлена, Юліане! .
— Так.
— З "Пісень для неї""?
— Так.
— Слухай:
Будьмо примітивні — в тім нема стида, Будьмо як у лісі дикий олень з ланню, Ніжності розводить нам не випада... Вільно віддаваймось нашому паланню, Будьмо примітивні — в тім нема стида!
—Далі, Мартусю.
— Ій-бо розрегочуся: ти просиш Верлена. Юліан вимагає Верлена!..
Тішитись і спати — хочеш, дорога? Перша і остання буде в нас робота, Вада і чеснота, слабість і снага, І єдина думка, і одна турбота — Тішитись і спати — хочеш, дорога?
— Це вже занадто. Ти трохи безлична.
— То Верлен. Будь тихо. Потім...
Глава II
Досвіта Марта пішла на став. Тодосій Сліпчук уже порався на господарстві і докладно розповів їй, який перелаз треба переступити, де висунути заворітницю, якою стежкою не йти, бо там десь мочарі, а з якої перейти на доріжку і як доступитися до берега. На обличчі Сліпчука лежали сліди втоми, проте язик його працював як млинок. Белебенячи, він з тугою дивився на Марту і наприкінці сказав: "Ви знаєте, що я овдовів? Говорив пан Юліан?" Марта кивнула. "Вмерла моя Надійка. Я навіть не знав. Аж тепер довідався, коли приїхав з Аргентини. Вмерла, бідолашна, ще того року, як я подався за моря. Мала тяжкі пологи і..." Він рушив за Мартою на город, постояв у нерішучості й тільки спитав: "ТІан Юліан ще відпочиває? Нехай спить. Ночами щось пише, пише..."
Холодна, студениста вода сягала узбіччя дороги. Над ставом плили пасма туману, вдалині, мабуть на острівку, темніла купка дерев. На шлюзах шумів потік, переливаючись через заставки.
— Гарний ставок, великий, — озвався за Мартиними плечима Сліпчук. Він таки хотів прислужитися. — Але тепер його не обійдете ("Наче це так важливо!"). Луги затоплені, стежки розкисли. Коли ласка, проведу вас туди, де став упирається в ліс. Там хочеться посидіти. Я збив лавочку. З одного боку шелестять дуби, — листя хоч пожовкло, а тримається до снігу, — аз другого — вода похлюпує. Є чутки, що ставок спустять і розорють дно під коноплі. З конопель нібито більший зиск: лико купують за кордон на корабельні канати. Ой пані, якби ви виділи, що то в Аргентині з нашим соняшником! Я...
— Розкажіть, будь ласка, як добирались туди, як влаштовувалися, — перебила Сліпчука Марта, вважаючи, що вже не уникнути його спогадів.
— Добиралися? Плили пароплавом. А... Всі моря, пані, були спокійні аж до тих берегів. Світило сонце, неоо вночі зоряне. Лиш одна хмара нас не покидала — зграя чайок. Якось перед полуднем корабель наш став. Утихомирилися машини, впали прапори, все живе виструнчилося уздовж поруччя. Ніхто не сподівався, що з нами священик. Пройшов він на місток капітана і завмер у повному виві-нуванні, як для відправи. Довго дивився на море, тоді підняв, ніби для благословення, руки, і всі опустилися на коліна. Аж мороз, пані, поза спиною. За що молитва, до кого? Потому я допитався. У тій околиці, пані, затонув корабель з галицькими емігрантами. Кілька тисяч осіб... Ніхто не врятувався... Не можу забути тої заупокійної серед води. Навіть чайки перестали квилити. Тихо довкола, лиш молитва, лиш глухі баси — з нами жінок майже не було, — внизу гладке море, а над ним — море похилених голів, і сльози в кожному оці, і така прикрість на кожнім лиці!.. Рятуй нас, Боже, бо далі нема що казати.
— Ви про це розповідали моєму чоловікові?