Марта прикинулась, що уважно слухає, а старий оп-тиміст-вигнанець не міг наговоритися.
— Що? — запитував він, наче Марта йому заперечувала. — Моральні гідності державників і конфідентів? Більше сенсу було б розмовляти про життя на Місяці. Коли влада, Мартусю, стає засобом наживи, засобом захоплення і утримання, її не вибирають. Тоді думають тільки про те, щоб тобою був задоволений той, хто на щабель вище, і побоювався той, хто нижче. Хіба промисловця турбує становище робітника? Так само болить цих виборно-виштовханих свинюк за свій народ. Цупко, руками і ногами тримаючись влади (я сказав би, що це порода шорстко-шкірих, все тіло в них у присосках, якими вони теж прилипають до влади), вони не замислюються про те, що буде завтра, і накопичують своїм спадкоємцям цілі ночі штучно обумовлених проблем. І так далі і далі, справжнісінька естафета божевілля. Те саме і конфіденти. Бували випадки, що кат відмовлявся стинати голову нескореному духом стратенцю. І тиранів дивувала відчайдушність бунтарів та примушувала засумніватися у власних рішеннях. Одначе це винятки. Що ж стосується тиранників і їх цепних собак, то ці не зупиняються до самої смерті... Ви щось сказали, Мартусю? Ні? Ці явища настільки очевидні, що над ними не варто ламати голову.
Коли Марта принагідно вставила якийсь французький афоризм, Ридан непомітно для себе перейшов на французьку мову. Зморшки на його чолі ніби світилися.
— Але говорити про них треба, Мартусю. І говорити широко й переконливо. Треба спростовувати наповнені демагогічним змістом терміни і повертати їх історії. Демагогія — це найстрашніший наркотик. Люди здатні звикати до спотвореного значення слова.
Марті стало шкода Ридана. "Жаль, жаль, жаль... Але я прийшла вчасно, прийшла попередити втрату. Юліан молодець".
Ридан говорив так швидко, що Марта ледве схоплювала зміст. "Я трохи призабула французьку..."
— Вони користають навіть з власної нікчемності, — каже він. — Родзісад нездатний ні сумніватися, ні розкаюватися. Він вийде на пенсію і жодним словом не спом'яне, скільки люду погубив. Прогулюватиметься під парасолею між ратушею і королівським арсеналом, вигріватиметься на Княжій горі, рядитиме про політику з такими ж заплямованими кров ю і ходитиме на рибалку. А інші стоятимуть з вудочками поряд і не подумають, що ця тінь творила смерть... Мабуть, нікчемність позбавлена не тільки гідностеи, але й пам'яті. У нікчемність можна вдягатися, як у білизну, шанувати для довгої ноші і бути їй вдячним за тепло...
— Я перед Юліаном у великому боргу, — сказала Марта, коли, стомившись, Ридан упав на крісло. — Я мусила це давно зробити, але були інші клопоти. До вас, пане професоре, серйозне прохання. Ви могли б прочитати лекцію про Міцкевича?
Ридан похопився враз:
— Що за аудиторія — мені не слід знати, мене провезуть із зав'язаними очима?
— Надто густі фарбеи, — усміхнулась Марта.
— Мені, полякові, — знову кинувся Ридан, — ви доручаєте реферат про польського поета. Щось більш животрепетне з'ясовуватимуть українські вчені?
— А ви не станете відмахуватися од нас, як від липких мух? — злукавила Марта.
— Я польський безробітний, крамольний професор, Мартусю!
— Юліан мав на увазі вашу постійну допомогу.
— Ви мене, звичайно, попередите? Я ніби зроду не стояв обличчям до людей, мені треба підготуватися.
— Дамо знати.
Замислений Ридан міряв важкими кроками долівку. Марта на мить побачила його на відкритій лекції довоєнного, тепер забороненого для українців університету, в момент, коли самого Ридана схвилювало якесь зіставлення. Його мозок працював, як дивовижна машина. Всі завмерли, мов загіпнотизовані. Та ось Ридан знайшов вагомий висновок, обличчя прояснилося, і досить було йому ледь примружитися, щоб з глибин пам'яті надбігла життєва композиція, на основі якої він розтлумачив цілий клубок протиріч.
— Знаєте, що я радив би? — сказав Ридан, сідаючи проти Марти і беручи в свої її руки. — Підшукайте для цієї роботи єврея, німця, болгарина, француза. Декого я порекомендую. Росіянина. Одначе не з тих білоемігрантів, що й досі опльовують батьківщину. З тих, що помилилися перед лицем революції. Та я, до речі, теж сам домовлюся з одним розумним чоловіком. Цікава пропозиція?
— Надзвичайно. — Марта усміхнулась. — Мені здається, ви бачите в цих спробах щось поважне.
— А ви хіба ні?.. Так, бачу підпільний університет. Перший і єдиний у світі підпільний університет. До чого дійшло!.. Чи ні? — запитав Ридан з тривогою на обличчі.
Марта кивнула: "Так".
Ридан знову заходив з кутка в куток.
— Коли мені дозволяли одну лекцію на два місяці і я змушений був приватно готувати до науки таких юнаків, як Юліан, я вважав це кривдою. Правда, невдовзі я розміркував: у моїй місії було щось зворушливе, батьківське... Коли мені заборонили зовсім читати лекції, я вважав це недолею. Коли для українців заборонили університет, я вважав це нещастям... Коли ви запропонували мені прочитати тільки одну нелегальну лекцію, я миттю збудував усе заново. Я перехворів би, якби ви обмежилися дріб'язковим просвітительством.
— Аудиторією будете задоволені, пане професоре.
— Не сумніваюся. — Він похитав головою і засміявся. — Я завжди казав Юліанові, що його не перестане переслідувати смертний вердикт. Слава Богу, що ще є люди на землі. Хоч у Юліана вже два дипломи, я з приємністю накрутив би йому вуха, як гімназистові. Дякую, Мартусю, за довір'я. Правильно. Коли людей годують надіями, люди, опріч дурнів, починають жити у такій реальній реальності, якої і не мислиш. Влаштовуються, минаючи найсвятіші заповіді і найсуворіші заборони, і терпляче слухають собі будь-яке — щонайбезглуздіше — базікання владик... Про освітні справи повинні б клопотатися депутати. Одначе, мабуть, персонажі недбайливі, не при гадці їм, смиреннолицим, ні живі, ні мертві пам'ятники... Ви поглядаєте на годинник? Ач яка: зробила своє — і ногам знати! Гаразд, Мартусю. Але ж навідуйтеся, не забувайте бідного професора між німими стінами. За будь-яких обставин вітайте од мене Юліана. І... повірте моєму політичному чуттю: його випустять.