— Ви пишете, бо треба заробити на хліб. А я фактично на пенсії. Свид мені не платить.
— Он як!
— Мене в цьому ресторані влаштовує те, що готують смачні страви незалежно від того, чи сьогодні день народження президента, чи річниця занепаду Римської імперії. Опріч того, в "Атласі" не відчуваєш спонуки зарепетувати біля накритого стола:"0 доба, о науки, як прекрасно жити!" Поїсти смачно тут природна потреба. Законна, коли хочете.
— Чому ви цілі дні просиджуєте в редактора? Даруйте, запитання суто жіноче.
— Він кап-у-кап схожий на чоловіка, який прикинувся простачком і, як мовиться, вивів мене на чисту воду, мене переслідував образ цього дивовижного емігранта, росіянина. Якось, тиняючись без діла, я забачив перелицьованого під політичного діяча селянина. Його обличчя було мені настільки знайоме, що я несамохіть став його переслідувати. Я йшов за ним аж до редакції, перед дверима ми схрестили погляди, Свид чкурнув на другий поверх (не знаю, що він тоді подумав), та через день я перестрів його знову і звелів, щоб він прийняв мене на роботу.
— Романтично.
— Свид до тої хвилини не здогадувався, що живе в детективному суспільстві. Він вважав, що консультації Родзісада відповідають його приватним інтересам, далі цього не бачив і мало не плюнув мені в обличчя. Ще через день я прийшов до нього в кабінет і показав підкріплені печатками рекомендаційні листи. Я вирішив отруїти йому життя своєю присутністю. Людині бракувало почуття гумору і доброго серця пожартувати при нашій першій зустрічі. Очевидно, такий уже склад його характеру, а характер — це код життя; Свидів білогвардійський характер і моя присутність мусять зіграти якусь комедію.
— Але ж це жахливо.
— Просто збіг випадковостей. Вас це не повинно особливо турбувати, адже ваш чоловік — марксист, а в комуністів, мені здається, навіть бритва нагострена діалектикою.
— До нас підійде офіціант?
— Негайно. — Полянський приклав до підборіддя вказівний палець. Офіціант, що обслуговував сусідні столи, миттю метнувся за перегородку, і звідти випливла надзвичайно миловидна дівчина в білому фартусі. — Як завше, — кинув їй Полянський. — Дамі — на замовлення.
Коли офіціантка пішла, Марта прохопилась:
— В "Атласі" я не була з тих пір, як...— Вона запнулася, та вирішила, що Полянський однаково про все довідається, якщо не знає, і додала: — Як заарештували чоловіка.
— Розповідають, що ваш чоловік — дотепник і найос-віченіший опозиціонер. Де вчився Юліан?
— Трохи в Кракові, до війни, потому склав екстерном іспити за юридичний і філософський факультети. Привіз два дипломи і каже: "Сяду за медицину".
— Скільки йому?
— Двадцять дев'ять.
— Воював?
— Працював у польовому госпіталі. За три місяці до мобілізації оволодів спеціальністю фельдшера. — Марта усміхнулась. — Вам не здається, що я хочу переконати вас...
— В тому, що не тільки розвідники проходять всебічне вишколення? Ні.
— Юліан, бідака, натерпівся. Не було книжок, сидів упроголодь, відтак ледве добився дозволу, щоб скласти екзамени.
— Добре, що життєрадісності не згубив.
— Хто його знає? — сказала Марта замислено, їй згадалася одна Юліанова розповідь.
"Мій батько був гірким пияком. Замолоду цікавився політикою, навіть трохи верховодив у селі. Тоді точилися міжпартійні бої. Щось схоже на трамвайні баталії, коли на селянина, що намагається втиснутися до вагона, репетують: "Спатіе!"12 — а селянин у відповідь ніби не-зумисне шморгне панка кінцем торби по носі або по-ведмежому наступить дамі на ніжку. Словом, сперечалися, билися і сідали до в'язниць. Батько виснував собі, що без повстання нічого не зміниш; його рубацькі погляди викликали обурення, мало-помалу він утратив спільників. Коли в мами був добрий гумор — став її просвіщати. Але його "молитви" лиш підкреслювали очевидну безвихідь, стомлювали маму, потому їй здалося, що скрута в хаті через нарваного чоловіка, який не вміє "тримати носа по вітру" і ладити з людьми. Якщо тобі без угаву клепчуть, що ти дивак, не вмієш жити, мусиш змінити натуру, інакше все піде пропадом, то, яким би твердим ти не був, якась невдача, якась пекуча гадка таки вб'є в тобі самовпевненість. Мама навчилася плакати, проклинати чоловікову несосвітенність, зважилася покликати в свідки кумів і родичів, галасувала, скаржилася, покидала, їх зводили люди далеко дурніші і підліші, ніж вони самі. Рік за роком — безперервне дерзання. Батько знемігся. Зламле-ний, він впадав у нудьгу, тинявся заробітчанськими дорогами, вертався обдертий, зі скупим гаманцем, яким нічого не можна було врятувати. Батько спився. Він пиячив безпросипно. Затемрений, веселішав, добрішав, бавився з нами, розповідав казки, уголос мріяв про нашу велику долю, навіть сипав дотепами. У п яному стані він ніби відроджувався для життя, йому вистачало розважливості не сприймати мамині докори. Ми наче свята чекали п'яного батька, бо тверезий він був нудний і непривітний. А п'яний — то прикидався героєм, то добрим ангелом. Нам це подобалося. Він затягав пісеньку "Гей, наша земля плаче..." Ми хором підхоплювали, по батькових щоках текли сльози — і ми шморгали носами..."
Мабуть, десь у ті дні Юліан навчився містифікувати. Може, це замінило йому маску, можливо, стало другою натурою. Часами він втрачає міру і переграє сам себе, тоді відчувається, що він несамохіть когось повторює і що йому насправді не весело, а до болю прикро.
Марті скортіло перевести на це бесіду з Полянським. Що він думає про гру як умову зберегти себе для праці, про те, що доведені до абсурду людські стосунки нав'язують нам фальшиві ролі, після чого нам важко бути самими собою?.. Одначе вона не торкнулася цієї теми.
"Може, цей Полянський стільки ролей переграв, що розтринькався дощенту і розуміє це?.."
— З Бригідок начебто випустили багато політичних.