Свята і неділі, коли в церкві не правилося, повторювалися все частіше. Навесні в отця Новачука гостювали якісь люди, потому кілька осіб стало жити постійно. Він був веселий і привітний. Я допомагала мамі куховарити. Він зчаста позирав на мене, і я мало не квилила від щастя. Нараз завжди гамірні покої стихли. Я подивилась у вікно. Поліцаї...
Трус, людей, що перебували в священика, заарештували, його самого побили. Це сталося в суботу. Вранці в неділю отець Новачук з синцями під очима відімкнув церкву. В один мент зійшлося все село. В церкві стиск, ніде голці впасти. Він піднявся на амвон. Боже, як він промовляв!.. Катари, пані Марто... Ви чули про такий народ? Так, жили десь у Франції. Катари... Це слово стільки літ дзвенить у мені, що мені здається, ніби я народилася з ним... Отець Новачук сам на себе не схожий, і голос інакше звучить. "Світ існує вічно, він не має ні початку, ні кінця..." Пані Марто, подайте мені молитовник. Ось його проповідь записана. "Земля не могла бути створена Богом, бо це означало б, що Бог створив порочне... О, якби ви послухали, пані Марто! "Хрест не символ віри, а знаряддя катувань". Боже, як це було сказано! Як це потрясло всіх, приголомшило. Я впала на коліна і заплакала. Прочитайте, будь ласка. Тільки — про себе..
Марта перебігла очима конспект проповіді. У гімназії поширювався таємний лист про трагедію катарів. Марта ще пам'ятала фразу, яка її тоді сколихнула, але згодом випорожніла і лишилася беззмістовним зрощенням: "Ми вірні законові кохання і добра, тоді як святителі погрузли в розкошах і розпусті".
Любов, праця, віра в земну справедливість... Отець Новачук сумлінно охарактеризував звичай і побут катарів... Зграя хрестоносців, зграя злодіїв (ідеологічні наїзди завжди ведуться за участю темних сил) продовж шістдесяти років плюндрували непокірних. Здолали, та катари знову збунтувалися. Криваві зброярі Христа вбивають кожного другого, та марно, катари не схиляють голів.
Грабунки, пожежі, смерть. Ґвалтують жінок і дівчаток, ріжуть паси на тілі... Після багатолітньої різанини частина катарів пристала до найсвятішої Римської церкви. Але й цих тлумлять. "Святий отче,— звертаються до посланця Папи.— Як відрізнити вірних катарів од невірних?" Легат, смердюча воша, відрік: "Усіх убивайте. Бог своїх упізнає..."
У церкві Святого Назарія стікають кров'ю сім тисяч пошматованих людських тіл. Горить місто. Стогін між руїнами фортець. Ще лишився Монсегюр. Сюди зібралися філософи і вчителі, будівничі, лікарі й астрономи. Люди, що становлять голову народу, але які не вміють орудувати мечем. На захисті їх — тільки сто воїнів. Одначе десять тисяч опанцерованих хрестоносців не можуть взяти Монсегюр протягом цілого року. Та ось добили останніх воїнів, тим, хто лишився за мурами, святі отці пропонують зректися віри, порушивши основний її заповіт,— пролити невинну кров, нехай навіть собачу. Під фортецею розвели величезне багаття, на якому живцем згорять ті, хто не зречеться вітчизни. В присмерку двісті п'ятдесят сім чоловіків і жінок, які уціліли після довгої облоги, урочисто сходять під мури фортеці і тінь за тінню зникають у полум'ї. Ні стогонів, ні прокльонів...
— Отець Новачук, ваш батько, зрікся сану? — запитала Марта.
— Він зневірився. Його заарештували б, та доки отримали дозвіл митрополита... За ним приїхали через два дні.
— Він пішов з села?
— Так. Ще був на вечірні, але вже не правив: попрощався з людьми, сказав, що в людей, які в щось здатні вірити, нема половинчастого виходу. Він сказав: "Я думаю, що згодом ви без сорому будете згадувати священика, який вирішив служити людям на засадах непідробної істини". Я наздогнала його в полі. Він простував через лан з мішком через плече, в звичайній куртці і в солом'яному капелюсі. Я покликала його. Він зупинився, постояв, тоді рушив до мене. Очі його були спокійні, та, коли він пригорнув мене до грудей і промовив: "Прости, донечко",— на них набігли сльози.
— Ви більше не зустрічалися?
— Я хотіла його підпровадити. "Не будеш боятися? Смеркає..." Я скрикнула: Тату!" Він згорбився і опустив додолу мішок. Добув оці аркуші, свою останню проповідь, вклав мені до руки... Десь пропав, пані Марто...
Після паузи Марселла осміхнулась.
— Такі ось мої ночі. Обкладуся подушками, щоб ніде не муляло, щоб ніщо не заважало, і — блимає лампада, а я перебираю в гадках, як кульки вервиці, день за днем. Сто літ мені, пані Марто? Стара, немічна?.. Та лиш пора втішатися здоров'ям і силою, кохати і пестити діток. Часом увижається, що відпустив мені Бог, та забрав світ. По сусідству з сестрою мешкала донька австрійського депутата Вістуна. Вчащав до неї якийсь чоловік чи парубок. Якось ми стояли з сестрою в коридорі і незумисне почули його, оповідку про дуже ментрежну і приємну сільську дівчину, яка мріяла про щастя. Щось схоже і в мене виснилося. Бачу себе, пані Марто, в полі з серпом. За мною — ряди кіп, стерня така низька, що ящірка не сміє визирнути, покрикую на шибеника: "Сиди камінчиком, бо ноги поколеш, і пильнуй дитину". Воно пріє в пелюшках. Кладу на полукіпок ще сніп жита, але тінь така коротка!.. Зіпріло, смокче собі крізь сон кінчик язика, ніби розуміє, що треба забутися і стерпіти духоту, бо колос сиплеться. Даю хлопцеві галузку: "Одганяи мух від дитини". Чоловік — лиш сорочка ген-ген біліє, тне косою попри межу. А тоді й ніч. Малій даю грудь, чоловік вкладає хлопця на сніпках. Слава Богу, місячно. Малі поснули. Кроплю водою сніп, в'яжу перевесла. Чоловік тим часом згортає покоси. Сміюся! Прив'яв він за день на спекоті. Ну-ну!.. В задумі дивиться на сиве поле, ніби прислухається. Ні, чекає. Мене... Такий натомлений, розморений, що сам не зачепить. Підкрадаюся, обхоплюю широкі, мокрі від поту, гарячі плечі. Руки його оживають... Я безсоромна, пані Марто?.. Даю йому повернутися лицем, і він регоче. Я сильна тілом, тримаю міцно. Але вже мені його не здужати. Котимося покосами, тільки місяць — вистрибнув з одного боку, впав з другого... Лице моє на розхристаних чоловікових грудях. Він дихає важко і сміється. І я заходжуся. Потому тримаю його... Як надію, як неторканне багатство... Знову шкиргинькає коса. Я в'яжу снопи, а вони тугі, як діти... Ой пані Марто! Замість цього німієш з огиди до себе, бо з тебе вилущили жіночу ласкавість і навчили відкривати серце, коли в тіло впинаються пазурі. Ви стомилися, пані Марто. Сердешна моя!