— Через неволю, пані Марселло, і бегемоти не розмножуються. Ви хочете, щоб це життя не відбивалося на людях.
Марселла втомлено зітхнула. Та, видно, в її душі виникла якась гребля, яка не дала їй вернутися до звичного похмурого стану. Марта вважала, що це — так само спосіб захисту. Вся активність сучасних людей зводиться до неприйняття більшої частини того, чим наповнена дійсність. Це, здається, теж що-небудь означає.
Марселлин голос затремтів.
— Братів мені жаль. — Вона зіщулилась, обличчя облягла страдницька тінь. Та ненадовго. Раптом воно стало суворим і злим. — Не жаль мені нікого в світі. Я взагалі людей ненавиджу. І скажу правду, пані Марто: отаких, як ви, — всім єством. Ваша міна: Я все розумію, я вже це бачила або чула про це" — доводить мене до несамовитості. Мені хочеться вигнати вас з помешкання на вулицю, хоч іде зима і ви з дитиною. Така я, пані Марто. Ви гадаєте, що своєю чистотою і неприступністю врятуєте народ?..
Марта нервово перебирала тороки шалі. Марселла, либонь, помітила, що комірниця ось-ось зірветься, і пробурмотіла:
— Виходить, що я вас покликала, аби злість зігнати. Ні, пані Марто. Мені досить кількох слів полковника Родз і сада про таких, як ви. Вам відомо, що полковник Родзісад — начальник секретної служби? Авжеж відомо. Ну, то сказав про вас ось що: "їм дозвольте домагатися рідної мови чи православного Бога — і вони довіку не згадають, що в них нема держави". Будьте собі горді і неприступні, я вас ніколи не потурбую, але сьогодні мені так прикро, що хоча б кіт, цей бісів виродок, нагодився — і йому б вилила скаргу. Пані Марто!..
Вона впала лицем на подушку і заплакала.
Потім, далеко потім, бо ніч ця здалася Марті не стільки химерною, як довгою, коли спало місто, заснув вокзал і вмерли дороги, перед нею відкрилась прірва, що зветься людським життям. 1 постало на весь моторошний, карколомний безмір мотовисько причетних до нього злочинів, бо кожне життя, — подумала про себе, — це теж ступінь, після якого немає вороття всім можливим відносинам по всій землі. Можна це сказати м'якше, можна гостріше, можна з розвагою сильної і яснозорої натури, але це так: зло ніколи не мало однини.
Розповідаючи, Марселла чогось ні разу не підвела на Марту очей.
Моя мама була служницею священика. Батька брали на якусь війну при Австрії, і він вернувся інвалідом. У селі навіть діти знали, що я донька отця Новачука.
Ми мешкали в глиняній хатчині. Священиків будинок, шпихліри, конюшня, сушарні, пасіка, олійня і млин — все трималося купки, плуталося ланцюгом по обривистому березі річки, можна було пройти з дверей у двері із попівських хоромів аж до нашої халабуди, мама усім тим правила, доглядала, наче своє, ми її бачили, як гостю. Завжди ходила причепурена і нас одягала краще, ніж вбиралися у селі. Скрути не звідали. Довкола голод (град вио'є, чи не зійде, чи спека спалить поля), а в нас і м'ясо, і білий хліб. Правда, батько того всього цурався, днював і ночував у стельмахарні, та ніхто з нас цим не побивався. Тепер мене часом смокче коло серця, як згадаю того зчорнілого від смутку чоловіка.
Моя мама була чимось схожа на вас, пані Марто. Отак трималася з гонором, така ж усмішка-посміх, ніби знала таємницю таємниць. Та ви, певне, не вірите в Бога, а вона була дуже набожна.
"Скільки разів прочитала "Отче наш"? Тільки три? І що — в язичку кістка зламалася чи мозоль натерла/ Дивись мені, дівко!.."
Найбільше мене пильнувала і школила. В церкві я вистоювала перед самим вівтарем, збирала пожертвування замість старости, щомісяця — на сповідь. У моєму мізку панував Бог і... мій батько, отець Новачук.
Я торік їздила до Погорілівки — село наше колись дощенту спалили татари, того й назва така. Цвіли яблуні, довкіл аж синьо від китиць бузку. Кущі стрижені під лінію, а я їх пам'ятаю як справжнісінький ліс. З них, причаївшись під галузками, я визирала свого рідного Новачука. Він, бувало, і в той бік не гляне, а я навмисне топчуся поблизу, ловлю кожний його рух. Думала про нього днями і ночами, бачила його невідступно... Ви дуже любили батька, пані Марто? Я деколи думаю, що жодна дитина так не любила батька, як я. А десь із десяти літ перестала лізти йому перед очі. Мені здавалося, що я нагадаю йому про себе потайною любов'ю. Він мусить відчути, як я страждаю без його прихильності, гадала собі. Мене не треба було навертати на розум, що він навіть перед смертю буде соромитися неотесаної, безграмотної доньки. Я нишком навчилася письма, мені пощастило вкрасти в священ и новому столі книжку, і я прочитала її разів сто. Ту книжку написав Джонатан Свіфт, теж начебто слуга Бога. Я і нині можу переказати рядок за рядком від початку і до кінця. Ось вона, на столі. Часом заново перечитую...
Якось я сховалася в церкві між лавками після відправи. Я сподівалася, що таки вмолю Бога і мій батько признає мене і зігріє ласкою. Дві ночі передриготіла з моторошними шерехами в замкненій церкві. Вдень молилася, та, коли темніло й увижалися тіні мерців по закутинах, було не до молитов. Я кликала і кликала отця-батька, щоб визволив мене.
Запаморочилося в голові, я непритомніла. Раптом клен-цнула колодка. Отець Новачук розмашисто пройшов до захристії, запалив свічку і рипучими сходами піднявся на хори. Ноги в мене ніби скам'яніли, та я все-таки пробралася на хори і причаїлась під спертими до стіни старими хоругвами. Отець Новачук читав якогось листа. Так зблизька я ще його ніколи не бачила. Гладко причесане чорне волосся, високе чоло, ніби стягнені глибокою зморшкою круті дуги брів. Коли він переставав читати і впадав у задуму, очі його виражали глибоко захований у серці біль. Здавалося, він розкаюється в чомусь, та вже незмога будь-що змінити. Знеможені від прикрості уста не ро-зімкнулися навіть тоді, як він раз за разом зітхнув.
Мабуть, я вийшла б зі схованки, та на хори став підніматися якийсь чоловік. Він за руку привітався з батьком і показав пальцем на листа: "Як? — "Добре",— відповів отець Новачук.