— Зимно тут.
— Не палено, бо я боявся вашу милість збудити. У столовій вже тепло. Снідання на столі. Ваша милість перейдуть туди, а тоді я і тут затопити кажу.
— Не треба. Одної ночі досить, — і переступив поріг.
Кендзеровський сунувся за ним, як тінь.
У столовій чекали вже Орлик і Войнаровський.
— Чули? — звернувся до них гетьман. — Короля знову кудись понесло.
Нараз побачив Войнаровського.
— А з тобою що?
— Нічого, дядьку. Не турбуйтеся. Не спалося мені.
— Синку, у твоїх літах я й серед реву гармат засипляв.
— Може б, і серед реву гармат заснув скорше, ніж у цій тишині.
— Підожди, заревуть гармати. Заревуть. Королеві Карпові, мабуть, не скучно за ними, бо не спішиться. Але нам треба цей черепашений хід прискорити. До чого воно подібне'. Наче на прощу йдемо.
Гетьман хвилювався. Войнаровський бачив, що й він невиспаний, що й він у поганому настрою. Мовчав, бо це було тоді найкраще. Кендзеровський подавав снідання.
— Якщо так дальше піде, то ми на Різдво зачимчикуємо у Батурин. Гарний мені похід, — похід на відбій!
Войнаровський наслухував тупоту кінських підков. Ганна чи ні?
Взяв від неї слово, що за годину буде, а все-таки боявся, щоб не вирвалася сама. Це ж Кочубеївна, Любові Федорівної донька;
Тупіт наближався.
— Глянь, чи це не Аякс, — звернувся гетьман до Орлика.
— Ні, ваша милосте, — відповів Орлик, вертаючи з рундука, — це кількох їздців з молодим старшиною. Прохає побачення у гетьмана. Каже, що біля Батурина проїздив.
— Най увійде.
Гетьман кинув ложку, обтер вус, повернувся до дверей і стояв у такій поставі, як звичайно, коли когось на по-слухання приймав.
Через поріг переступив молодий козак, правою ногою шурнув назад, лівою рукою притримав шаблю, а правою до самої землі поклонився. Волосся мав буйне, золотисте, рівно в кружок пристрижене, як королівський паж.
Гетьман глянув і мимохіть усміхнувся.
Пригадалася, мабуть, Варшава, Париж, королівські двори, пригадалися молоді літа, до котрих так радо усміхається старість.
— Ти хто? — спитав поважно, мало що не суворо.
— Я Ганна Обидовська, Кочбеєва донька, — продзвеніло дзвіночком по пустій кімнаті,
Гетьман приступив до козачка, взяв його за обі руки, стиснув їх кріпко і підпровадив до стола.
— Сідайте, Ганно Василівно, з нами, а ти, — звернувся до Войнаровського, — відчепи від пані Обидовської шаблю, щоб вона не спотикнулася, крий Боже!
— О ні! Вона послушна в мене, — боронилася гостя.
— Най буде й послушна, та я жінок з шаблями не люблю. Це в них, що в мужчин кужіль, malum necessarium [87].
Гетьман на хвилину ніби про Батурин забув. Попав у той гарний настрій, у якім його звичайно бачили в товаристві гарних жінок. Обидовська кілька разів пробувала розказувати про свої пригоди, але гетьман за кождим разом перебивав. Перше мусіла випити чарку кріпкої житнівки, з'їсти шматок індика, попити старим вином, залити те все гарячим чаєм, а тоді щолиш гетьман сказав:
— Слухаємо.
— Батурин, — почала Ганна, — обложений кругом. Він у терновому вінку. — Голос її дрижав і ломився. — На милю кругом мишкують московські стежі. Я продиралася оподалік, але бачила добре — город горів.
— А що балакають люди?
— Людей зустрічала мале. Трималася лісу та поля, щоб не попасти на москву. Щолиш недалеко Десни стрічала своїх. Як перед татарами втікали.
— Куди? — перебив її гетьман.
— Навмання, як витровлений звір. Він не знає, куди йому втікати, щоб лиш втекти.
— А все ж таки, куди біжать?
— Від Сейму до Десни, до вашої милості значиться.
Одні...
— А другі?
— Другі, говорять, що до царя, під царську протекцію піддаються.
Гетьман насупив брови:
— Так. І що ще чули?
— Говорять, москва страшно знущається над людьми, вірними вашій милості. У Лебедині пекло.
— Пекло скрізь, — доповів гетьман. — До раю іншої дороги нема. А про сам Батурин що кажуть? Чи тримається він? Як з муніцією, з харчами? Чи порохи не вилетіли в воздух. Пожар у кріпості — то небезпечна річ.
— Про Батурин я навіть таке чула, що він упав, — ледве промовила Обидовська.
— Упав?.. Батурин упав? — І морщина між гетьманськими бровами зробилася подібна до скиби, свіжо відкиненої лемішем.
— Чимало чого не балакають люди, — пробував потішати гетьмана Орлик.
А Войнаровський від себе додав:
— Татарські вісті. Народ паніка обгорнула. Це цілком зрозуміле. Навіть військо піддається тривозі, а чого ж кращого від звичайного населення хотіти. Вістка влетить до хати горобцем, а вилетить волом.
Гетьман встав і підійшов до вікна та пальцями став тарабанити по шибці. Це він робив, як не хотів, щоб бачили його зворушення.
Обидовська мовчала. Орлик і Войнаровський дивилися на себе, ніби очима розмовляли з собою.
Нараз гетьман відвернувся.
— Пилипе, вели бити в литаври, виступаємо в похід!
XXIX
Піпер, побачивши рух у козацькому таборі і почувши литаври, затривожився.
— Що воно таке? — питався Гультмана, ніби цей всьо повинен був знати.
Гультман зробив поважну міну.
— Ексцеленція не знають? Це вони готовляться в похід.
— Як то? У який похід? Його світлість гетьман на свою руку війну вести бажає?
— Не моя річ знати, я лиш бачу, що вони кудись-то вибираються.
— Може, до царя переходять.
— Може.
— Бо по них всього сподіватися можна, це хоробрий та химерний народ. Але ж бо гетьман чоловік статечний, він, мабуть, знає, чим це пахне.
— Мабуть, знає, — потвердив Гультман.
— Так тоді як же він може, не порозумівшися з королем, його милістю, виступати в похід?
— Дійсно, як він може? — і собі дивувався Гультман.
А Піпер побивався дальше.
— Це ж зломання свіжо підписаного договору, це ж ребелія! До чого ти нас довів, Боже?
— Дійсно, до чого ти нас довів, Боже! Ще трохи, і його величність король деревляною ложкою з черепка їсти стане, а простирадла вже також деруться. Треба буде десять баб возити, щоб їх латали. А король бабів прогнав з табору.
— Його величність король де?
— Прошу питатися Аякса, він один знає. Гультман, як найближчий королеві чоловік, хоч тільки його камердинер, почував себе вправі відповідати в тім самім тоні, в якім його питали.
— Ексцеленція знають, що його величність король не любить, щоб за ним стежити.
— А що ж мені робить?