— Можливо, що це гетьманської стаднини кінь або якого панського хову. Тому й спішиться до своїх.
— І звірині до своїх спішно.
Кінь дійсно аж стогнав, так щире двигав наших утікачів. Щасливо з'їздили і виїздили з балок, перескакували байраки, сугаком шульгали крізь очерети, аж і попали на гурток людей, що грівся біля варти в придолинку, над самою річкою. Сидір гадав зразу, що це якась козацька або шведська сторожа, яка продрогла на морозі і тепер гріється біля огнища. Але, під'їхавши ближче, завважав, що не воєнні це люди, а світські, узброєні принагідне і будь-як, хто яку зброю у руки запопав.
Огонь освічував їх хмарні обличчя, їх високі баранячі шапки і звисаючі вуса.
Така зустріч не віщувала нічого доброго, і приходилося жалувати, чому не оминули заздалегідь тієї, на всякий спосіб, непевної купи.
Але годі! Втікати було запізно, бо товариство побачило їх й гукнуло: "Стій!"
Ще коли б Сидір і Одарка на окремих конях їхали, то можна було б пробувати щастя, але двоє на одному, — то таки дуже небезпечно.
Тому й, не надумуючись довго, під'їхав до них і зупинився на кілька кроків перед огнищем.
Привиклий до всіляких пригод, обкинув оком ватагу. Людей було сімох, всякого віку й різно вдягнених. Видно, не з одного села.
Кілька коней ногами гребли сніг, добираючися до трави. Коні були хоч худі, але породисті, а по сідлах неважко було впевнитися, що це шведські воєнні коні. По них і догадався Сидір, на яке-то він товариство так несподівано наскочив.
Шумовиння, котре в каламутній воді рибку для себе ловить. Підкрадаються до шведських постоїв і коней крадуть. Конокради, а як треба, то й горлорізи.
Злість його взяла. Ось до чого несвідомість веде! Тут велике діло рішається, о майбутність країни змагання йде, а вони, — щоб коня запопасти!.. Коли б міг, повбивав би їх, як собак. Але затаїв у собі гнів і, під'їжджаючи, гукнув:
— Здорові були!
Спідлоба глянули на нього.
— Доброго здоровля і вам! — відповіли непевно.
— Далеко до Чепліївки, добрі люди? — спитав.
— Кому близько, а кому далеко, — відповів якийсь хитрун.
— Як же так?
— Декому до смерті ближче, як до Чепліївки, — і дивився на офіцерську шинелю, дивуючись, що москаль по-нашому балака, хоч і таке буває, бо й наші у москалях служать.
— Хто має доїхати, для того гонів десять буде, а хто ні, то й турбуватися не варто.
— Отож я доїхати хочу, і тому питаюся, — відповів різко Сидір.
— Московський офіцер до Чепліївки їде, та ще дівку везе? Від царя гетьманові дарунок? — і зареготалися.
— Старому прелюбодієві!
— Я не москаль, а свій, — відповів різко Сидір, — а гетьмана ти обиджати не смій!
— Ого! — почулося кілька голосів. Але другі загалакали тамтих.
— Лиши! Може, гетьман і правий. Пощо обиджать.
Сидір побачив, що гурт тільки на одній точці згідний з собою, а саме на крадежі коней від шведа, а поза тим, що голова — то розум. І нова надія вступила в його серце.
— Гетьман добра цілому народові бажає, від угнітів московських визволити вас хоче, — почав Сидір.
— Від московських, то, може, й так, але й старшинські не легші, — відповів котрийсь і додав: — Але, якщо ви свій, так не погордуйте нашим товариством. Вип'ємо по чарці, і поїдете собі в Чепліївку. Свойого чоловіка ми не скривдимо. Ось вам моя рука!
Підійшов і подав Сидорові велику, космату, як у ведмедя, руку.
Сидір надумувався хвилину. Злазити з коня — значиться збуватися останньої надії на втечу. Але ж не послухати — все одно, що відтрутити, може, й приязну руку і наразитися на нерівний бій одного з сімома, маючи ще й безборонну Одарку біля себе.
Стиснув простягнену руку і зіскочив з коня. Та ще він і не доторкнувся землі, як двох людей кинулося на нього. Двох поспіло йому на поміч, а трьох байдуже грілося біля огнища, нібито для них така сутичка була не новиною, а щоденним явищем.
Огонь потухав звільна, бо дерево було мокре й сичало, як гаддя.
Почалась шарпанина. Хотіли Сидора роззброїти.
— Лиши чоловіка в спокою!
— Ото!
— Кажу тобі, зі мною діло маєш, не з ним!
— Не питаюсь тебе!
— Я слово дав. Я з козаків, козацьку честь знаю.
Заспокоїлися якось і за хвилину сиділи біля потухаючого огнища, запиваючи згоду горілкою.
— Гадаєш, що лиш козак честь має, а другі люди — ні? У всякого своя честь. Дотепер ми, посполиті, лиш з панами та старшинами дрались, а тепер бачу, що й козаки наші вороги.
— Але коней на шведах добувать, то вони приятелі, — підхопив другий. — Коли ти козак, так чому не козакуєш?
— На кочерзі на війну поїду, чи як?
— Не пив би горшки, то й не проворонив би' коня.
— Хробака заливаю. Ось чому п'ю. Але ти не піп, так не сповідай мене, бо як я тебе запричащаю, то й сам чорт не розгрішить!
— Ой-ой! Та й налякав же мене пан козак, безштанько, що мало очкур з переляку не луснув.
Одарка тулилася до Сидора. Ніхто її ніби й не бачив.
— Люди добрі, — почав Сидір. — Бачу, що й між вами згоди немає, як нема її на цілій Україні.
— І не буде, доки ми всіх оцих білоручків не пішлем чортові в зуби.
— Вважай, щоб перше я тебе не післав, харцизяко!
— Горлорізе!
Насилу примирилися. Сидорові гидко ставало на душі. Не втерпів.
— А чого це ви шведам не даєте спокою? Вони ж союзники наші, — спитав.
— Ніяких союзників нам не треба. Робучий народ сам собі раду дасть.
— З царем?
— А хоч би і з чортом! Всіх ми вас перетриваємо. Ми з тутешньої землі родом, не навіяні.
— А все ж таки негарно бідного шведа турбувати. З такої далекої сторони прийшов. Як же він без коня обійдеться?
— І на нім далеко не заїде, а мають відняти москалі, так краще відіймемо ми, — відповів принагідний Сидорів союзник.
На оцю циганську мораль Сидір відповіді не знаходив.
— Бо то знаєте, — почав той, — мені теж ці наші промисли теперішні, так сказати, не дуже по нутру. Та що робить! Горе одно. Б'юся, як риба об лід, і — ніщо не виходить. То дитинка вродиться і вмре, то жінка зляже, то худобина здохне, куди не ступиш — хрест. Взяв я в нашого пана горшки ведер чотири на вишинк. І шинкую...
— Пропиваю.
— Не перебивай, чорт!.. Знаєте, як воно є. Випити всякий спішиться, а заплатити — ні. Минув місяць чи два, висохла моя бочка, але і в кармані сухо.