Полтава

Страница 4 из 8

Александр Пушкин

І ти
Ревнива? Чи мені ж, старому,
Шукать любов ще невідому,
На клич її безумно йти?
Чи став би я, усюди знаний,
Немов юнак палкий, зітхать,
Ганебні волочить кайдани,
Жінок лукаво спокушать?

М а р і я

Ні, ні, відкрий мені всю душу,
Скажи одверто все — і край.

М а з е п а

Твій спокій берегти я мушу...
Що ж! Таємницю, друже, знай!

Давно задумали ми діло,
Тепер воно кипить у нас.
Усім нам діяти наспіло;
На боротьбу ударив час.
Без вольності, добра і слави
Ми гнулись нижче від трави,
Під покровительством Варшави,
Під самовладністю Москви.
Вкраїні бути, як державі,
У незалежності пора:
Знамена вольності криваві
Я підіймаю на Петра.
Обидва, в пактах незабутих,
Стоять за мене королі,
У повстанні, у січах лютих
Я трон воздвигну на землі.
Підтримать друзі теж зуміють:
Княгиня Дульська, з нею діють
Цей старець, що стрічала ти,
Та єзуїт. Усе готове.
Від них я маю і домови,
І королівські всі листи.
Оце такі мої визнання.
Твої підозри й нарікання
Розвіяні?

М а р і я

О, милий мій,
Ти будеш цар землі своїй!
Корони золото багряне
Твоїм сивинам личить.

М а з е п а

Стій,
Не все збулося. Буря гряне;
Хто скаже, в чім судьба моя?

М а р і я

З тобою я живу без страху, —
Могутній ти! О, знаю я:
Здобудеш трон.

М а з е п а

А якщо плаху?..

М а р і я

Разом на плаху, якщо так,
Бо я таю любов безкраю.
Та ні: ти носиш влади знак.

М а з е п а

Мене кохаєш?

М а р і я

Я! Кохаю?

М а з е п а

Скажи: чи я, чи батько твій
Тобі дорожчий?

М а р і я

Милий мій,
Цей запит — нащо він? Тремтливо
Його я слухаю. Сім'ю
Забути хочу я свою,
Бо я ж сім'ї ганьба; можливо,
(Який страшний думок потік!)
Мене отець прокляв навік, —
За кого ж бо?

М а з е п а

Миліший, може,
Все ж батько? Ти мовчиш...

М а р і я

О, боже!

М а з е п а

Що ж? говори.

М а р і я

Вирішуй сам...

М а з е п а

Послухай: довелося б нам,
Мені чи батьку, йти до скону,
А ти б суддею нам була,
Кого б ти в жертву принесла,
Кому б ти стала в оборону?

М а р і я

Ах, досить! Серця не терзай!
Спокусник ти.

М а з е п а

Відповідай!

М а р і я

Ти зблід; твоя сувора мова...
О, не гнівись! Я всім готова
Тобі пожертвувать в ці дні;
Але від слів цих жахом віє.
Доволі.

М а з е п а

Пам'ятай, Маріє,
Що ти сказала тут мені.

Спокійна українська ніч.
Прозоре небо. Зорі сяють.
Дрімоти-сну не гонить з віч
Повітря тепле. Ледве мають
Тополі листям срібляні.
І місяць ген в височині
Над Білу Церкву випливає
І гетьмана сади рясні
Та замок давній осяває.
І тихо, тихо все кругом;
Та в замку шепіт і неспокій.
У темній башті, під вікном,
В задумі тяжкій і глибокій,
В заковах Кочубей сидить
І хмуро в небеса зорить.

Світанком страта. Він без страху
Чекає, що візьмуть на плаху;
Не жаль йому свого життя.
Що смерть? Жадане забуття!
Готов лягти він в гроб кривавий.
Долає сон. Та боже правий!
Лягти негіднику до ніг,
Упасти безсловесно в порох,
Щоб по царевій волі міг
Царів знущаться з нього ворог,
Згубить життя і честь свою,
І друзів вольную сім'ю
На плаху повести, на муки,
Чужий покутувати гріх
І ворогів почути сміх,
Упавши смерті в чорні руки!..
І нікому заповісти
Згубителю своєму мсти!

І він згадав свою Полтаву
І друзів погляди ясні,
Минулих днів багатство й славу,
Дочки задумливі пісні,
І дім, де зріс серед природи,
І труд, і сни, й роздолля нив,
Де взнав життєві насолоди,
А потім сам же їх лишив.
Для чого? —
Ключ в замку іржавім
Гримить, лунає межи стін.
Нещасний думає: це він!
Це на шляху моїм кривавім
Мій вождь під знаменом хреста,
Той, що несе святі скрижалі,
Цілитель туги та печалі,
Слуга розп'ятого Христа,
Його святую кров і тіло
Приніс мені для каяття,
Хай приступлю до смерті сміло,
Піду до вічного життя!

В журбі, у розпачі сердечнім
Нещасний Кочубей готов
Перед всесильним, безконечним
Звільнити душу від заков.
Та не пустельника святого,
Він гостя впізнає страшного:
Жорстокий Орлик перед ним.
В огиді, з поглядом сумним,
Страждалець в Орлика питає:
"Ти тут, жорстокий кате мій?
Останній час у тьмі нічній,
І той Мазепа відбирає?"

О р л и к

На допит мій відповідай.

К о ч у б е й

Іди собі — й на тому край;
Залиш мене.

О р л и к

Визнання нові
Потрібні гетьману.

К о ч у б е й

Які?
Давно на допити гіркі
Я все сказав. У кожнім слові
У мене лжа. Я лицемір,
Лукавий я. Хоч вір, не вір,
А гетьман правий.

О р л и к

Ні, зі мною
Все говори! Ти був багат;
Ми знаєм: не єдиний клад
В Диканьці 20 схований тобою.
Ти вмреш, тяжка твоя вина;
Добро й маєток — все сповна
Надійде у казну військову —
Такий закон. Кажу я знову:
Відкрийся сам, та не лукав.
Де ті скарби, що ти сховав?

К о ч у б е й

О, так! Безцінні мав три клади
Я у житті цім для відради.
І перший клад мій — честь моя,
Його в тюрмі утратив я;
Був другий клад, мов цвіт лілеї,
То світла честь дочки моєї.
Над ним тремтів я, умлівав, —
Мазепа другий клад украв.
Але зберіг я клад останній —
Святу, гарячу мсту мою,
Що завтра богу віддаю.

О р л и к

Старий, покинь це мудрування!
Сьогодні ти лишаєш світ,
Тож думу лиш плекай сувору.
Не час на жарти. Дай одвіт,
А хочеш мук, то саме впору:
Де гроші?

К о ч у б е й

О, холопе злий!
Нащо ці допити нездарі?
В труну я ляжу неживий,
А ти з Мазепою у парі
Біжи моє добро шукать
Вночі, кривавими руками
Льохи глибокі розривать,
Палити села з хуторами.
Та ще візьми дочку мою;
Вона тобі, прелютий враже,
Скарби ті всі сама покаже;
Тож, ради бога, я молю,
Дай спокій бідному в неволі.