Полонянка

Страница 89 из 106

Марсель Пруст

Їй не вірилось, що це наслідок моїх відвідин Вердюренів. Я сказав, що спіткав там драматурга Блока, близького Леїного приятеля, а Лея звірила йому дивні речі. (Я хотів їй дати зрозуміти, що про Блокових кузин знаю більше, ніж мовлю.) Щоб утишити збурення, викликане моєю грою в розлуку, я спитав: "Альбертино! Ви можете заприсягнутися, що ніколи мені не брехали?" Втупивши погляд у порожнечу, вона відказала: "Так, тобто ні. Я збрехала, що Андре липнула до Блока, ми його не бачили". – "Але в такому разі навіщо ви це говорили?". – "Я боялася, щоб ви не подумали про неї щось інше, та й годі". Альбертина знов утупилася в порожнечу, а потім сказала: "Мені не треба було приховувати від вас, що я три тижні подорожувала з Леєю. Але я вас тоді так мало знала!" – "Це було перед Бальбеком?" – "Перед другим Бальбеком". А ще вранці вона мені казала, що не знайома з Леєю! Я дививсь, як горить полум'ям мій роман, на писання якого в мене пішло мільйон хвилин. Навіщо? Навіщо? Альбертина, як зрозумів я, робить мені ці два признання, бо думає, що це до мене все одно дійшло від Леї. Чи ж можна ручитися, що не знайдеться ще сотні подібних випадків? А ще я розумів, що в Альбертининих словах ніколи немає ні на йоту правди, що правда вилазить усупереч їй, що правда спливала цілим кім'яхом фактів, які Альбертина досі намагалася приховати, боячись, що хтось може про них знати. "Два випадки – це пусте, – сказав я. – Ось як їх буде бодай чотири, тоді вони вріжуться в пам'ять. Що ви ще можете мені відкрити?" Вона знов утупилась у порожнечу. Як у неї віра в прийдешнє життя уживалася з брехнею, з якими менш згодливими, ніж вона гадала, богами вона пробувала домовитися? Становище вийшло негарне, бо її мовчання і нерухомість погляду тривали довгенько. "Ні, більше нічого", – відгукнулася, нарешті, вона. І, попри мої наполягання, вона уперлася – уже з легкістю – на "більше нічого". Це, може, й правда, та щербатенька! Відколи в неї завелася ця пристрасть, аж до дня, коли я притулив її в себе, скільки разів, у скількох помешканнях, на скількох прогулянках вона, мабуть, віддавалася своїй пристрасті! Ґоморрейки досить рідкі й воднораз досить численні, отож у найбільшій юрбі всі вони угледять одна одну. І тому легко порозуміються між собою. Я з жахом згадую один вечір, який тоді здався мені тільки смішним. Мій друг запросив мене обідати до ресторану разом із його коханкою і ще з одним другом, який привів свою коханку. Жінки швидко знюхалися, але їм так нетерпеливилось, що вже після супу їхні ноги шукали зустрічі під столом між собою і часто натикалися на мої. Небавом їхні ноги переплелися. Але двоє моїх друзів нічого не помічали; я сидів як на голках. Одна з жінок не витримала і полізла під стіл, кажучи, ніби щось упустила. Потім у другої розігралася мігрень і їй захотілося піти до умивальні. Друга заявила, що їй пора йти з приятелькою до театру. Зрештою я залишився сам із двома приятелями, які ні про що не здогадувалися. Та, кому боліла головонька, повернулася, але перепросила за те, що піде додому раніше, щоб зажити антипірину. Потім ці двоє жінок дуже заприязнилися, разом прогулювалися. Одна, перебрана за чоловіка, ловила малих дівчаток, проводила їх до тамтої і звірялася їм із їхньою таємницею. Друга мала малого хлопця, на якого вдавано гнівалася й просила приятельку карати його, а та при покаранні рук не жаліла. Можна сказати, що не було такого публічного місця, де б вони не робили того, що найінтимніше.

"Проте Лея, поки ми подорожували, шанувалася, – сказала Альбертина. – Вона поводилася стриманіше за багатьох світських жінок". – "А хіба є такі світські жінки, які поводилися з вами свавільно, Альбертино?" – "Ні". – "То що ви маєте на увазі?" – "Вона не розпускала язика". – "Наприклад?" – "Вона не вживала, як немало світських жінок, таких слів, як "остобісіти", "чхати". Мені здалося, що ще не згоріла частина роману дожевріла і спопеліла. Моя нехіть могла б ще тривати. Коли я застановлявся над Альбертининими словами, мене пекла безсила лють. Потім лють поступилася місцем перед якоюсь розчуленістю. І я теж, коли вернувся додому і заявив про розрив, злукавив. Ця так уперто розігрувана мною ухвала порвати насилала на мене якусь журу, здатну зв'ялити мене, аби я справді захотів покинути Альбертину. Зрештою, навіть за цих нападів, наворотів (як кажуть про страждання фізичні) моїх думок про оргії, яким віддавалася Альбертина перед нашим знайомством, я ще більше дивувався улегливості моєї бранки і переставав на неї гніватися. Звичайно, протягом усього нашого спільного життя я натуркував Альбертині, що це життя тільки тимчасове, і Альбертина бачила в цьому якийсь чар. Але того вечора я передав куті меду; я боявся, що невиразних погроз розриву вже недостатньо, що вони розбігаються з Альбертининим уявленням про моє велике кохання і ревнощі, які мене, як вона думала, погнали до Вердюренів на розпити. Того вечора я міркував так: серед інших причин, які могли мене раптом схилити (з чого я здав собі справу тільки поступово) до цієї комедії розриву, найважливішою була та, що я, скоряючись імпульсові, як це траплялося з моїм батьком, але тільки не маючи, як батько, духу здійснити погрозу, я погрожував істоті, що була в безпеці, але, аби вона не думала, ніби я кидаю слова на вітер, я заходив надто далеко, вдаючи щирість моїх намірів, і відступав аж тоді, як противник, піймавшись на вудку, починав тремтіти.

Зрештою, в такій брехні ми завжди чуємо щось від правди; якщо життя не приносить змін у наше кохання, то ми самі хочемо їх унести або удавати, говорячи про розлуку, бо ми дуже гостро чуємо, що всяке кохання і загалом усе на світі швидко йде до прощання. Нам заздалегідь збирається на плач, щоб виплакати сльози, нерозлучні з прощанням. Еезперечно, цього разу сцена, яку я розіграв, мала свою практичну мету. Мені нараз запраглося утримати Альбертину, бо я відчував, що душею вона поєднана з іншими істотами, зв'язки з якими годі урвати. Якби вона навіть зреклася назавше усіх ради мене, я б, мабуть, ще цупкіше завзявся не покидати її ніколи. Бо заздрощі роблять розлуку чимось болісним, а вдячність унеможливлює її. В кожному разі я відчував, що мене чекає бій, і в цьому бою я переможу чи накладу головою. Я ладен був віддати Альбертині все, чим посідав, бо я казав собі: "Все залежить від цієї сутички". Але ці сутички мало скидаються на колишні, які тривали кілька годин, тоді як сучасна баталія не має ні кінця, ні краю, ні завтрішнього, ні позавтрішнього дня, ні наступного тижня. Ти віддаєш їй усі сили, переконаний, що треба тільки докласти останніх зусиль. І так цілий рік може не принести "розв'язання".