Знаючи страшний характер пана де Шарлюса, знаючи, як він уміє тероризувати всіх, аж до своїх родичів, можна було припустити, що після цього вечора він буде з усією люттю напастувати Вердюренів. Ми вже бачили, чому цього не сталося одразу. Потім барон, застудившись, захворів інфекційною пневмонією, пошесть якої саме тоді прокинулася; лікарі, та й він сам, довший час думали, ніби він уже на ладан дихає, бо ж кілька місяців барон висів між життям і смертю. Чи то був просто фізичний метастаз, підміна іншим болем неврозу, який знаходив досі розрядку у спалахах гніву? Бо надто вже просто було б пристати на те, що барон, ніколи не сприймаючи поважно, зі світського погляду, Вердюренів, не міг мати до них жаль, як до рівних собі; надто вже просто було б нагадувати, що нервові люди, які з кожної оказії киплять на уявних і невинних ворогів, робляться безсилими, як тільки хтось наскочить на них. Таких людей легше заспокоїти, покропивши їм лице холодною водою, ніж намагаючись довести їм безпідставність їхніх ураз. Причину браку злости в барона треба шукати не в метастазі, а в самій хворобі. Вона так змучила де Шарлюса, що йому було не до Вердюренів. Він уже конав. Ми згадували про наступальні дії; навіть такі дії, які дадуть ефект лише посмертно, вимагають, якщо ми хочемо належно їх "обставити", витрати якихось сил. У пана де Шарлюса зоставалося їх замало на таке зусилля. Кому не траплялося чути, як закляті вороги розплющують очі, аби ззирнутися в агонії, і навіть склеплюють їх, щасливі? Але таке буває рідко, хіба що смерть заскочить нас у розповні життя. Навпаки, коли людині втрачати вже нічого, вона не шукає ризику, як у розквіті життєвовї снаги, коли йде на нього завиграшки. Дух помсти, ця частина людського життя, найчастіше покидає нас на порозі смерти – крім винятків, які, як ми побачимо, пояснюються суперечливістю людської вдачі. Згадавши на хвильку Вердюренів, пан де Шарлюс, геть виснажений, обертався до стіни і не думав уже ні про що. Якщо він часто отак німував, то не тим, що позбувся хисту красномовства. Джерело його в ньому ще не пересохло, але змінилася його тональність. Відірване від вибухів, що їх так часто оздоблювало, його красномовство стало майже містичне – тепер уже в цяцькуванні лагідних слів, євангельських притч позірною покірністю смерти. Промовляв він словами, якими так часто оздоблював свою мову, нині ця мова була майже містична, прикрашена лагідними словами, євангельськими притчами, позірною покірністю смерти. Він промовляв здебільша в ті дні, коли йшов на поправку. Рецидив повертав його до мовчанки. Ця християнська лагода, в яку сублімувалася чудова баронова поривчастість (Як у "Естер" сублімувався такий відмінний від її істоти дух "Андромахи"), дивувала оточення. Вона здивувала б навіть Вердюренів, яким вади цієї ненависної їм людини не могли завадити схилятися перед ним. Певна річ, на поверхню зринали думки, християнські лише на позір. Барон благав архангела Гавриїла ознаймити йому, як пророкові, коли до нього прийде Месія. І, усміхаючись страдницькою й воднораз блаженною усмішкою, додавав: "Тільки хай архангел не велить мені, як Даниїлові, потерпіти "сім сімок і шістдесят дві сімки", бо до того часу я вмру". Той, кого він чекав, був Морель. Тож-бо він просив архангела Рафаїла привести його до нього, як юного Товию. І, переходячи до методів більш земних (як ото хворий папа, загадавши правити обідню, не забуває викликати лікаря), він натякав одвідувачам, що якби Брішо привів йому невдовзі юного Товию, то, може, архангел Рафаїл повернув би йому зір, як Товиєвому батькові, або дозволив йому очиститися в купелі Витсаїди. Але, попри ці недвозначні помисли про земне, моральна чистота волань пана де Шарлюса була прекрасна. Марнославство, обмова, люта скаженина, пиха де й поділися. З морального погляду пан де Шарлюс став нині зовсім іншою людиною. Але ця досконалість, трохи оманне враження якої здатне було викликати у зворушених слухачів баронове ораторство, зникла вкупі з хворобою, на тлі якої вона розвивалася. Як ми побачимо далі, пан де Шарлюс наче з гори покотився. Але сцена у Вердюренів була вже тільки туманним спогадом, затьмареним поточними спалахами його гнівливости.
Але вернімося назад, до вечора у Вердюренів. Коли господарі залишилися самі, Вердюрен сказав дружині: "Ти знаєш, чому не прийшов Коттар? Він у Саньєта, який ущент програвся на біржі. Коли Саньєт побачив, що в нього не зосталося жодного франка, а боргу майже мільйон, його побив грець". – "А навіщо він ж грав? От ідіот! Гра на біржі йому просто протипоказана. Людей куди головатіших облуплюють до голого тіла, а його пошиють у дурні всі, кому охота". – "Авжеж, ми давно знаємо, що він ідіот, – сказав Вердюрен. – Але, зрештою, сталося те, що мало статися. Завтра домовласник викине його на брук, він ходитиме голий та босий; родичі його не люблять, Форшвіль йому нізащо не допоможе. Отож я подумав... я, звісно, не піду на щось таке, що тобі не сподобається, але зрештою... чом би нам не взятися запомагати йому грішми – тоді руїна була б для нього не така дошкульна і він міг би лікуватися в себе вдома". – "Я теж такої думки, як добре, що тобі це спало. Але ти сказав: "у себе вдома"; цей глупак винайняв дуже дороге помешкання, а тепер неприступне людям не з його кишенею, йому треба знайти якісь дві кімнатки. Здасться, теперішня його оселя обходиться йому в шість-сім тисяч франків". – "У шість тисяч п'ятсот. Але він дуже звик до свого житла. Зрештою один удар уже стався, більше, ніж два-три роки він не перебідує. Даймо, що за три роки на нього піде десять тисяч франків. Гадаю, ми в стані це собі дозволити. Можна, наприклад, замість винаймати цього року Ла-Распельєр, зупинитися на чомусь скромнішому. З нашими прибутками, думаю, витратити протягом трьох років десять тисяч франків – у межах наших можливостей". – "Гаразд, але тут є одна морока: справа набуде розголосу і нам доведеться спомагати інших". – "Уяви: я вже про це подумав. Я все зроблю під умовою, щоб про це ніхто не знав. Даруйте: шитися в доброчинці всього людства я не маю охоти. Жадної філантропії! Можна було б просто сказати, що йому це відписала княгиня Щербатова". – "Та чи ж він повірить? У справі заповіту вона радилася з Коттаром". – "Зрештою, можна б утаємничити й Коттара, він звик зберігати професійні таємниці, гребе гроші лопатою, йому не треба сунути куку в руку. Може, він сам зголоситься сказати Саньєтові, що княгиня обрала його за посередника. Тоді ми зостанемося за лаштунками. Це вбереже нас від дурних сцен удячности, виливань чуттів, тирад". Тут Вердюрен додав якесь чудне слівце – десь-найпевніш на означення зворушливих сцен і тирад, яких обоє хотіли уникнути. Але мені його переказали спотвореним, бо воно було нефранцузьке, один із тих хатніх виразів, заведених в окремих родинах на означення певних речей, надто речей дражливих, либонь, для того, щоб зацікавлені особи не дошолопали, про що йдеться. Ці вирази зазвичай є пережитками минувшини тієї чи іншої родини.