Бачучи, що на естраді отаборилися не лише Морель та піаніст, а й інші музики, я подумав, що почнуть не з Вентейля. Бо в моєму уявленні він зводивсяєдино до сонати для рояля і скрипки.
Пані Вердюрен сиділа осторонь; на прегарних півкулях білого з рожевим відтінком чола розсипалося волосся, засвідчуючи її бажання чи то наслідувати якийсь портрет XVIII сторіччя, чи то остудити свою вічну лихоманку хворої, яка соромилася признатися в нездужанні; вона сиділа самотньо, верховне божество цієї музичної урочистосте, богиня ваґнеризму та мігрені, майже трагічна Норна[70], заманена духом у коло цих зануд і тверда у своєму ще більшому, ніж завжди, небажанні виявляти перед ними власні переживання від музики, ближчої їй, аніж їм. Концерт почався; я не знав, що грається, я опинився в невідомому краю. Чия це музика? У стихії якого автора оце я? Мені страх кортіло це з'ясувати, але спитати не було в кого, і я радий був би перекинутися персонажем "Тисячі і одної ночі", твору, який я невтомно перечитував і в якому, тільки запахне смаленим, нараз з'являється дух або чарівна юнка, незрима для інших, але не для заклопотаного героя, і підказує йому саме те, про що йому хотілося дізнатися. І тут – диво та й годі! – у голові мені мов світ свінув. Як ото в незнайомій на погляд, а насправді просто побаченій з нового боку околиці, ти звертаєш зненацька на іншу дорогу, де кожний закуток добре тобі знайомий (тільки ти заходив сюди не з цього боку), і кажеш собі: "Таж ця стежка веде до хвіртки моїх приятелів***, до них якихось два кроки"; після чого й справді з'являється їхня донька і мимохідь вітається з тобою, – так я нараз іздогадався, що ця стихія нової для мене музики, це стихія Вентейлевої сонати: ще чарівніша, ніж юнка, летюча її фраза, оправна в сріблі, така плинна в своїй блискучій лункості, легкій і м'якій, мов серпанок, прилинула до мене, і я впізнав її, попри нові шати. Радість зустрічі з нею росла в мені завдяки знайомому, дружньому бринінню, якого вона прибрала, озиваючись до мене, такому переконливому, такому простому, хоча воно й іскрилося, хоча й ряхтіло її променистою красою. Цим разом, зрештою, єдиною її метою було показати мені путь, не путь сонати, бо це був неопублікований Вентейлів опус, де він тільки натяком, підкресленим у цьому місці коментарем програмки (її треба було весь час мати перед очима), грайливо, ніби для забави, вкраплював на мить перелітну фразу з сонати. Щойно її отак прикликано, вона зникла, і я знов опинився в незнайомому світі; але тепер я знав, – і все мені вже повсякчас про це нагадувало, – що це один зі світів, про які я й гадки не мав, що їх створив Вентейль, бо коли я, стомлений сонатою – Всесвітом, уже для мене вичерпаним, намагався уявити собі інші, однаково гарні, але інакші твори, я міг тільки, як оті поети, заповнювати мій примрійний Рай луками, квітками, ріками, тобто копіювати поверхню Землі. Те, що я мав перед собою, дарувало мені стільки щастя, скільки дала б мені соната, якби я її не знав; а отже це була якась інша, не менш прекрасна річ. Тимчасом як соната зоріла ліловою, польовою зорею, розщеплюючи свою перелітну чистоту, аби зависнути на легкому, а проте міцному плетиві рустованого склепіння жимолости над білими геранями, нове творіння простиралося на поверхні гладенькій і рівній, як гладінь моря передгрозового ранку, вже зарум'яненого пурпуром, серед дзвінкої тиші, у безкресій пустці, і цей невідомий Усесвіт вилонювався з тиші й темноти у рожевому сяйві аврори, поступово зводячись переді мною. Цей новий пурпур, такий незграйний у ніжній, сільській і чистій сонаті, заливав усе небо – ніби світова зоря – таємничою надією. І вже протинав повітря спів, ціла звукова гама, спів нечуваний, справді неповторний, неуявний, безсловесний і крикливий воднораз, уже не подібний, як у сонаті, до голубиного аврукання, а несамовитий, такий самий гарячий, як шарлат, у якому тонув початок, щось наче містичний спів півня, без'язикий, але пронизливий поклик одвічного ранку. Студена, обмита дощем, електрична атмосфера – зовсім іншого характеру, з іншим атмосферним тиском, у світі, такому далекому від первісного і замаяного рясним зелом світу сонати – змінювалося щохвилини, змиваючи жарку обіцянку світової зорі. Проте опівдні в палючому і перелітному яскрінні вона, та обіцянка, немовби справджувалася у надсадному сільському і майже селюцькому раюванні, коли колисання гучних розкалатаних дзвонів (подібних до тих, які розпікали жаром церковний майдан у Комбре і які Вентейль, чувши їх запевне часто, відшукав у своїй пам'яті, як находять фарбу на палітрі), здавалося, було матеріялізованим виразом найпримітивніших радощів. Сказати по щирості, з естетичного погляду цей радісний мотив мені не подобався; мені він здавався майже прикрим; ритм його так ліниво волочився по землі, що його можна було б відтворити майже непохибно простим стуком паличками об стільницю. Мені здавалося, ніби Вентейлю забракло тут натхнення, і відповідно послабилася моя увага.
Я дивився на Принципалку: її люта нерухомість здавалася протестом проти того, як ці дами з Передмістя похитували своїми неотесаними голівками в такт музики. Пані Вердюрен не казала: "Ви добре розумієте, що я трохи знаю цю музику, знаю! Якби мені захотілося передати все те, що я відчуваю, ви слухали б мене, не переслухали". Вона цього не казала. Але рівна й нерухома її постава, мертві її очі, непокірні космики говорили за неї. Говорили вони і про її мужність, про те, що музики можуть шкварити сміло, не щадити її нервів, що вона не жахнеться при анданте, не скрикне при алегро. Я позирнув на музик. Віолончеліст затиснув слухняний інструмент між коліньми і похилив голову; вульгарні його риси, коли він маніжився, кривилися в мимовільній бридливій гримасі; нахиляючись над своїм контрабасом, він скуб його з такою самою терплячістю, з якою господарка оббирає капусту, тоді як юна арфістка біля нього, зовсім іще дитя, у куценькій спідничці, вкарбована у проміння золотого чотирикутника, подібного на ті, що в чорнокнижницькій кімнатці сивіли за освяченою формою могли б символізувати етер, здавалося, мандрувала по ньому, відшукуючи у слушний момент любий звук, – так маленьке алегоричне божество, стоячи перед золотим трельяжем небесної бані, зривало б зірки. А в Мореля невидимий досі жмуток волосся, загублений у його чуприні, вибився і метлявся на його чолі.