"Чи будете ви цього року в Енкарвілі? – спитав мене Брішо. – Здається, наша Принципалка знову винайняла Ла-Распельєр, хоча й мала клопіт із власниками. Але це пусте, всього-но сліпий дощик", – додав він тоном газетного оптиміста, який міг би висловитися так: "Закралися помилки, це факт, але де цих помилок немає?" Але я пам'ятав, у якому стані я покидав Бальбек, і аж ніяк не прагнув туди повертатися. Я відкладав із дня на день вироблення подальших планів у зв'язку з Альбертиною. "Він неодмінно туди приїде, це наше спільне бажання, без нього не обійтися", – заявив пан де Шарлюс з авторитарним і глухим до всього егоїзмом ґречности.
Ми поспівчували Вердюренові з приводу княгині Щербатової. "Так, знаю, вона на тонку пряде". – "Та ні, вже померла, о шостій!" – гукнув Саньєт. "Ви завжди прибільшуєте", – брутально урвав Вердюрен, – раз вечір не відкладався, він віддавав перевагу гіпотезі хвороби. Тим часом пані Вердюрен провадила велику нараду з Коттаром і Скі. Морель щойно відмовився від запрошення в дім (бо пан де Шарлюс не міг там бути), де пані Вердюрен обіцяла його участь. Причина Морелевої відмови грати у друзів Вердюренів, причина, до якої, як зараз побачимо, долучаться ще й інші, куди поважніші, могла диктуватися звичаєм, властивим середовищу гулящих людей взагалі, а цьому ядерцю зокрема. Якщо пані Вердюрен перехоплювала між новачком і вірним якесь перешіптування і могла гадати, ніби вони знайомі чи хочуть зійтися ближче ("Отже, у п'ятницю в таких-то" – або: "Заходьте до мене в робітню в будні, я там завжди до п'ятої, зробите мені велику приємність"), то, збурена, вгадуючи в новачкові блискучу здобич для кланчика, Принципалка, вдаючи, ніби нічого не чула, зберігаючи у своїх гарних очах із синцями, наведеними згубною звичкою до Дебюссі (страшнішою, ніж звичка до кокаїну), вираз знемоги, якого надавало їм сп'яніння музикою, снувала, незважаючи ні на що, під своїм прекрасним пукатим чолом, ушляхетненим стількома квартетами і пов'язаними з ними міґренями, думки не тільки поліфонічні і врешті, не в змозі стримати себе, надто вже заждавшись цієї моральної ін'єкції, кидалася на двох співрозмовників, відводила їх набік і казала новачкові, показуючи на вірного: "Чи не зволитеся пообідати в нас із ним, приміром, у суботу чи коли захочете, в милому товаристві? Говоріть тихіше: я не збираюся запрошувати все це збіговисько". (Таку згірдну назву давалося кланчику лише на п'ять хвилин – чого не зробиш для новачка, предмета стількох надій!) Але ця потреба захоплюватися, гуртувати мала свій зворотний бік. Культ середи породжував у Вердюренів протилежне вподобання. То була жадоба сварити, розводити. Вона зміцніла, стала майже несамовитою за місяці, проведені в Ла-Распальєр, де всі з ранку до вечора були одне в одного на очах. Вердюрен зі шкури вилузувався, аби злапати когось на якомусь злочині, і так снував своє павутиння, аби гнати просто в лабети павучисі кожну невинну мушку. За браком істотних провин він виставляв жертву на сміх. Коли вірний виходив на півгодини, з нього збиткувалися позаочі, дивувалися, що не примітили, які в нього давно не миті зуби, або, навпаки, що в нього бзик – чистити зуби по двадцять разів на день. Якщо хтось насмілювався відчинити вікно, то Принципал і Принципалка, обурені такою невихованістю, перезиралися. Пані Вердюрен зараз же просила подати їй шаль, а пан Вердюрен, радий такій оказії, сердито кричав: "Е ні, вікно я зачиню; хотілося б знати, якому це зухвальцеві забаглося його відчиняти", а винуватець пік рака. Гостеві нагадували про кількість випитого вина. "Вам це не зашкодить? П'єте, як не в себе". Прогулянки вірних удвох без санкції Принципалки викликали безконечні коментарі, хоч би прогулянка була найневинніша. Прогулянки пана де Шарлюса з Морелем такими не вважалися. Те, що барон не мешкав у Ла-Распельєр (бо Морель відбував військову службу), відтягувало момент переситу, огиди, млости; але цей момент був не за порогом.
Пані Вердюрен казилася; вона постановила "просвітити" Мореля щодо того, яку смішну й огидну ролю накидав йому пан де Шарлюс. "Сказати по щирості, – просторікувала пані Вердюрен (коли вона відчувала на собі тягар несплаченого боргу вдячности до кого-небудь, а замордувати його під страхом кари не могла, то відкривала в ньому поважну ваду, що звільняла її від обов'язку дякувати), сказати по щирості, мені не до вподоби, які він грає в мене мелодії". Власне, пані Вердюрен мала ще одну причину, куди поважнішу, ніж Морелів бойкот концерту в її друзів, гніватися на пана де Шарлюса. Переконаний, що робить Принципалці честь, залучаючи на Набережну Конті осіб, які заради неї самої не прийшли б, барон заявив, щойно почув перші імена, запропоновані пані Вердюрен, найрішучіший протест, У його категоричному тоні лунали дратливість у'їдливого магната і деспотичного музики, досвідченого у проведенні таких свят, налаштованого швидше посваритися й відмовитися концертувати, ніж поступитися і змазати враження від виступу. Пан де Шарлюс погодився, хоча не без застережень, тільки на запрошення Сентіна, з яким, щоб не приймати його дружини, дукиня Ґермантська, близька його приятелька, порвала стосунки, але з яким пан де Шарлюс, цінуючи його неабиякий розум, спілкувався й досі. Очевидно, Сентін, колись окраса салону Ґермантів, завзявся шукати фортуни і, як йому уявлялося, підпори в середовищі буржуазії, схрещеної з дрібною шляхтою, де всі хіба що тільки дуже багаті й споріднені з тією аристократією, яку велике панство нехтує. Та пані Вердюрен, знаючи про пановитість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности. Він не став відповідати прямо, та що залюбки будував цілі теорії щодо світу, теорії, в яких буяла його розумова щедрота і його високий гонор, то сказав, підтверджуючи своїми словами спадкову легковажність зацікавлень: "Перш ніж оженитися, Сентін мав би порадитися зі мною. Як є евґеніка фізіологічна, так є евґеніка соціальна і я чи не єдиний її доктор. Випадок із Сентіном класичний, було ясно, що, беручи такий шлюб, він прив'язує собі до ноги ядро і ховає свій німб під ковпаком. Його кар'єра ляснула. Я був би йому все розтлумачив і він би мене зрозумів, бо має кебету в голові. Інша особа, навпаки, мала все, щоб посісти високе, панівне, універсальне місце, якби страшна кодола не припинала її до землі. Я допоміг їй, почасти вмовляннями, почасти силою порвати кодолу, і тепер ця особа – звитяжець і цю звитягу, вольницю, всепотугу завдячує мені; треба було, може, певного вольового зусилля, зате яка винагорода! Отож-бо той, хто вміє мене слухати, сам коваль своєї долі. – Було аж надто очевидно, що паном власної долі барон не був; одна річ – діяти, а інша говорити, хай навіть красномовно, і думати, хай навіть гостро. – Адже я філософ, цікаво стежу за суспільною реакцією – я її заповідав, але не спомагав. Я й досі підтримую стосунки з Сентіном, і він мене, як і належить, щиро шанує. Я навіть обідав у нього на входинах: тепер у нього серед нечуваної пишноти люди нудяться, а давніше було так весело, коли – трохи по-циганському – він збирав найдобірніше товариство в себе на піддашші. Можете його запрошувати, згода, але я накладаю вето на решту запропонованих імен. І ви ще будете мені дякувати: я експерт не лише у шлюбних справах, а й у проведенні свят. Я знаю потрібних людей, сама їхня присутність підносить статус зібрання, надає йому розмаху, польоту, і знаю імена, які його приземлюють, зводять на пшик". Така перебірливість пана де Шарлюса не завжди зумовлювалася уразою людини схибнутої чи художнім смаком, – часом він покладався лише на свою здогадливість розпорядника. Виголосивши про когось або про щось особливо вдалу тираду, барон намагався донести її до вух якнайбільшого числа людей, пильнуючи заразом, щоб до нової партії запрошених не пробралося жодного гостя з першої, здатного викрити, що бравурний "кавалок" той самий. Він змінював публіку саме тому, що не оновлював афіші. Після здобуття успіху в розмовному жанрі, ладен був організовувати гастролі й виступи у провінції. Хоч би які були спонуки баронового остракізму, його примхи не тільки дратували пані Вердюрен, ображену в своїй гідності господині, а й завдавали великої шкоди її становищу в світі, і то з двох причин. По-перше, пан де Шарлюс, ще уразливіший від Жюп'єна, сварився без видимої причини з особами, нібито створеними бути його друзями. Звичайно, покарати їх можна було передусім ось яким робом: домогтися того, щоб їх не запросили на вечір, організований у Вердюренів. Тим часом серед таких упосліджених траплялися зверхники, які для пана де Шарлюса втрачали свою зверхність, як тільки він з ними розходився. Бо його уява, надто щедра на вигадування приводів для сварки, так само легко розвінчувала вчорашніх приятелів. Якщо, скажімо, винуватець належав до старезного роду, але герцогство датувалося лише XIX сторіччям, як-от у Монтеск'ю, для пана де Шарлюса важив тільки титул, а не давність роду. "Вони навіть не княжата! – вигукував він. – Просто титул абата Монтеск'ю перейшов незаконно на його кревняка, заледве вісімдесят років тому. Нинішній, з дозволу сказати, "князь", третій з черги. Інша річ – такі люди, як Юзес, Ла Тремуй, Люїн – десяті й чотирнадцяті дуки; як мій брат – дванадцятий дук Ґермантський і сімнадцятий князь Кондомський. Монтеск'ю – давезного роду, ну то й що? Що це доводить, навіть бувши доведеним? Що він узявся мохом від старости? Монтеск'ю – чотирнадцяті знизу". Якщо, навпаки, барон розбивав глека з аристократом, дуком з діда-прадіда, паном великого коліна, спорідненим із панівними домами, але з роду, до якого вся ця пишнота прийшла зашвидко і не надто давно, на кшталт Луїнового, усе перегравалося, рахувався лише рід. "Ось вам, прошу, такий собі пан Альберті, ледве обшкрябаний від хамства за Людовіка XIII! Куди твоє діло: з ласки двору вони нахапалися титулів, на які не мали жодного права!" Ба більше, у пана де Шарлюса паплюження йшло одразу за ущедренням найвищими щедротами, – через спільну всім Ґермантам звичку вимагати від розмови, від приятелювання того, чого вони не можуть дати, плюс вельми симптоматичний ляк перед обмовою. А паплюження було тим нищівніше, чим більші були щедроти. Ніхто не тішився такою підкресленою увагою барона, як графиня Моле. Чим же, яким об'явом байдужости графиня одного дня довела, що не заслуговує на його ласку? Це лишилося для неї загадкою. Саме її ім'я змушувало барона сатаніти, і він виголошував найкрасномовніші й воднораз найуїдливіші філіппіки. Пані Вердюрен, з якою графиня Моле була дуже ввічлива і яка, як ми побачимо, покладала на неї великі надії й заздалегідь утішалася думкою, що графиня побачить у неї людей панської ложі з усієї – як висловлювалася Принципалка – "Франції і Наварри", одразу запропонувала запросити ще й "графиню де Моле". "Про смаки, звісно, не сперечаються, – зверепенився пан де Шарлюс, – і ви можете гомоніти собі з пані Піпле[58], пані Жібу і з пані Жозеф Прюдом[59] скільки душі заманеться, про мене, Семене, а все ж... хай це ліпше станеться тоді, як мене не буде. Я бачу з перших слів, що ми говоримо різними мовами: я називаю імена аристократів, а ви цитуєте найтемніших суціг, личаків, плутьків і пліткарів, дамунь, що вважають себе за меценаток мистецтва лише тому, що мавпують звичаї моєї братової Ґермант, на кшталт ворони у павиному пір'ї. Додам, що було б украй непристойно на свято, яке мені хочеться врядити в пані Вердюрен, приводити особу, не без підстави виключену з мого товариства, дурепу з претензіями, без роду-племени, без віри, без олії в голові, таку дрімучу, що їй здається, ніби вона може грати дукинь Ґермантських і принцес Ґермантських, – таке поєднання вже саме по собі глупство, бо дукиня Ґермантська і принцеса Ґермантська – два протилежні полюси. Це все одно, що акторка претендувала б на те, щоб бути водночас панною Райхенберґ[60] і Сарою Бернар. У кожному разі, якби це й не було не сумісне, то було б страшенно кумедне. Я можу іноді всміхатися блазенським мігам одної, і досадувати з приводу зумисне суворої пози другої – це моє право. Але коли ця міщанська жаба надимається, щоб дорівнятися двом великим даммам, які, незважаючи ні на що, завжди вражають незрівнянною шляхетністю раси, – це, як-то кажуть, курям на сміх. Моле! Прошу більше не згадувати цього імени, бо, інакше мені залишиться тільки піти", – додав він з усміхом, тоном лікаря, який, бажаючи добра пацієнтові наперекір йому самому, не допускає втручання гомеопата. З другого боку, дехто з тих, кого пан де Шарлюс визнавав за "нікчем", могли бути "нікчемами" для нього, але не для пані Вердюрен. Пан де Шарлюс, людина високого роду, міг обійтися і безтого вельможества, зібрання якого зробило б салон пані Вердюрен одним із перших у Парижі. Тим часом пані Вердюрен починала вважати, що вона вже не раз сплохувала, не кажучи вже про величезне запізнення, якого змусила її допуститися помилка (з погляду вищого світу) у Дрейфусовій справі, щоправда, воднораз і прислужившись їй. "Я не знаю, чи розповідав я вже, як обурювало дукиню Ґермантську те, що особи її кола, залежно від ставлення до Справи, зачиняли двері перед елегантними паніями і відчиняли перед неелегантними, розрізняючи ревізіоністок і антиревізіоністок; після чого ж таки панії критикували вже її саму як "байдужу", "зловорожу" і ладну жертвувати світським етикетом інтересами вітчизни; не знаю, чи міг би я спитати про це подружньому в читача, адже після стількох розмов уже не пригадується, чи був намір і чи була нагода ввести його в курс деяких справ. Та розповідав я чи ні, а поводження дукині Ґермантської в цей момент легко собі уявити; ба навіть, якщо ми перенесемося в пізнішу добу, визнати його зі світського погляду за цілком слушне. Маркіз де Камбремер уважав Дрейфусову справу за чужинецьку інтригу, призначену розладнати Розвідувальну службу, розвалити дисципліну, послабити армію, розколоти французів, підготувати напад. Для маркіза, окрім двох байок Лафонтена, літератури як такої не існувало, зате його дружина з'ясувала, що література, захопившись очорнюванням дійсности, відкидаючи все святе, теж ллє воду на ворожий млин. "Панове Рейнак[61] і Ерв'є[62] знюхалися", – казала вона. Не ставмо Дрейфусовій справі на карб, що вона й собі снувала такі чорні заміри щодо "світу". Але вона довідне поламала його рямця. Світовці, неохочі впускати політику до вищого товариства, такі самі передбачливі, як військовики, неохочі впускати політику до армії. Зі "світом" справа стоїть так само, як зі статевим потягом: хтозна до яких збочень міг би він докотитися, якби бодай раз допустити свободу вподобань. Сен-Жерменське передмістя звикло бачити в себе дам іншого кола, бо ті були націоналістки; привід ізник укупі з націоналізмом, звичка залишилася. Завдяки дрейфусизмові пані Вердюрен перетягла на свій бік чільних письменників, одначе наразі вони нічим не могли прислужитися їй у світі, бо були дрейфусари. Але політичні пристрасті, як і всі інші, нетривалі. Новим поколінням до них байдуже; навіть те покоління, яке їм підлягало, міняється, переймається політичною сторонністю, яка, не бувши точно скопійованою з попередньої, спонукає їх реабілітувати і проскрибованих, оскільки причини проскрипції змінилися. Під час Дрейфусової справи монархістів не обходило, що хтось там республіканець, навіть радикал чи навіть антиклерикал, аби він був антисеміт і націоналіст. Як вибухне війна, патріотизм прибере іншої форми і ніхто не сушитиме голови, був письменник-шовініст раніше дрейфусаром чи ні. Отак-то за кожної політичної кризи, за кожним естетичним оновленням пані Вердюрен скубла помаленьку, як пташка під час гніздування, стебельця, наразі зовсім непотрібні, про запас, аби потім мостити з них свій салон. Дрейфусова справа минула, у неї залишився Анатоль Франс. Приваба пані Вердюрен була в тім, що вона щиро кохалася в мистецтві, що дбала про вірних, що давала чудові обіди лише для них, без участи світських людей. Кожного вірного в неї шановано, як колись Берґотта у пані Сванн. Коли її близький знайомий ставав нараз славнозвісністю і світ прагнув побачити його, то в його присутності в пані Вердюрен не було нічого штучного, фабрикованого; нічого з кухні Потеля й Шабо для офіційного бенкету чи там з кухні Шарлеманя, то був незрівнянний щоденний стіл, зарівно добірний, як тоді, коли у неї не було гостей. Пані Вердюрен мала досконалу й зіграну трупу, першорядний репертуар – бракувало лише публіки. І тількино смак публіки відвернувся від раціонального і французького мистецтва якогось там Берґотта і почав упиватися переважно екзотичною музикою, пані Вердюрен, такий собі власний кореспондент усіх чужоземних зірок у Парижі, незабаром, укупі з чарівкою княгинею Юрбелетьєвою, перекинулася старою, але всесилою феєю Карабос російських танцівників. їхня чарівна навала, яка не полонила хіба що критиків, позбавлених смаку, породила в Парижі, як відомо, гарячку цікавости, не таку гостру, як Дрейфусова справа, чисто естетичну, але, може, не менш жваву. Тут знову пані Вердюрен, викликаючи у світі вже інше ставлення до себе, опинилася в перших лавах. Колись вона засідала на чільному місці, обік пані Золя, у трибуналі, на сесіях суду присяжних, а тепер, коли нові люди, оплескуючи російський балет, прикрашені екзотичними еґретками, юрмилися в Опері, у першій ложі завжди можна було бачити пані Вердюрен обік княгині Юрбелетьєвої. І так само як після овацій на суді всі поспішали ввечері до пані Вердюрен, щоб бачити зблизька Пікара[63] чи Лаборі, а надто щоб почути останні новини, з'ясувати, чого можна сподіватися від Цурліндена[64], від Лубе[65], від полковника Жуо[66], так само й тепер, не мавши великої охоти до сну після пережитого бурхливого захоплення "Шехерезадою" або танцями у "Князі Ігорі", вони йшли до пані Вердюрен, де, під егідою княгині Юрбелетьєвої та Принципалки, щовечора багата вечеря збирала танцівників (щоб не втратити легкости, вони не обідали), їхнього директора, декораторів, великих композиторів Ігоря Стравинського та Ріхарда Штрауса, а також незмінне ядерце, довкола якого, як на вечерях у Гельвеціїв[67], вважали за честь розміститися найбільші паризькі дами і чужоземні княгині крови. Навіть ті світовці, які носилися зі своїм "смаком" і розрізняли тонкі нюанси в російських балетах, вважаючи, що у виставі "Сильфід" є щось "тонше", ніж у виставі "Шехерезади" (свої критерії вони виводили з негритянського мистецтва), були щасливі від близького знайомства з цими великими оновлювачами театрального смаку, які в мистецтві, може, штучнішому, ніж малярство, зробили революцію таку саму глибинну, як імпресіонізм.