Боляче довго тяглася хвилина. Старечий голос за дверима хрипів:
– Хто це?
– Пробачте, Микола Степанович ще спить?
– Товариш Микола ще вчора вдень поїхав до Києва.
– Але ж… – хотів заперечити Юра та передумав, – він мені нічого не переказував?
– Може ви, товариш Гілецький?
– Так, так…
– То панич, то пак товариш Микола вам листа зоставив. Ось я зараз.
Знову чекання. Серце стукає під свиткою, неначе з ребер вирватись хоче.
Біля дверей розчинилося вікно й стареча рука з-за фіранки простягла білого конверта. Юра вирвав його й тремтячими руками намагався розірвати дебелий папір. Зрештою це вдалося. М’ятий папірець було недбало складено. На папері стояло: "Юрко, прости, що не побачив на прощання, їду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.".
Це й усе. Що спільного між Модестом та Миколою може бути? У що він, Юра, мусить вірити?
Дебела жінка, що гнала кудись корову, спинилась проти нього і з цікавим спочуттям розглядала його.
Юра опам’ятався. Посміхнувшись, тихо пішов назад до театрального парку.
По дорозі він знову й знову перечитував таємного папірця, й перед ним повставала з хворобливою яскравістю вся чудернацька постать Миколи та його глибокі блакитні очи.
Модест зустрів Юру біля паркового водограю. Підійшов до нього і якось надміру сильно стиснув його руку.
– Мені треба вам, Юро, дещо сказати.
Юра впився очима в пухке й червоне обличчя Модеста.
– Микола Степанович казав вам?
Юра, потакуючи, хитнув головою.
– Ну, от… – здавалось, Модест кепкує й умисне розтягає своїм пропитим басом те, чого з такою нетерплячкою чекає схвильований Юра.
– Ну?
– Та я не знаю, чи слухатиметесь ви?
– Ви глузуєте? – не стерпів Юра.
– Ха-ха-ха, – розкотився демонським реготом Модест, – чого б, любчику, я мав глузувати? Ну, ха-ха, – не ображайтеся. Ха-ха-ха!
Юра одвернувся й шукав гарячим зором відпочинку десь далеко в туманнім Заріччі.
Модест раптом зробився поважний і строгий, що зовсім не до лиця було цій дурацький фігурі.
– Пане Юро! Сьогодні об одинадцятій, себто за три години, ви сідаєте на поїзд, щоб завтра о сьомій, рахуючи час на 20 верст пішки, бути в Блискучому. Дорога вам відома. Маєте гроші.
– Це Микола? – з недовір’ям Юра.
– Микола Степанович, – поважно ствердив Модест.
– Що я маю робити в Блискучому?
– Стрітися зі мною в школі.
– Слухайте, Модесте! Або я божеволію, або ви знущаєтесь з мене, або я чогось не розумію. Для чого маю я їхати чортзна-куди? Для того, щоб мати таке приємне побачення! Для чого тут у піжмурки грати, що – я дитина, чи що?
– Голубе мій, – забубонів Модест, – ніхто вас не силує! Не хочете, ніхто й не попросить. Я передаю вам бажання Миколи Степановича і про мене, – хоч ідіть і втопіться.
Юра мовчки взяв гроші, що їх досі тримав у руці Модест, і, перепросившися, міркуючи про загадковість обставин, пішов до своєї вбиральні.
На порозі його стрів помреж – молодий говіркий хлопець.
– Гілецький, а Гілецький! Ви чули? – почав він таємничо. – Чи правда, що наша Чапська не додому поїхала, а лягла до лікарні?
– Іди к чорту! – несподівано гаркнув Юра й грюкнув дверима своєї вбиральні.
Влетівши до хати, він схопив голову в холодні кістляві руки, впав на цупке ліжко й довго-довго лежав, уткнувши обличчя в подушку.
Далі підвівся, видер із зошита листок і написав олівцем:
"Галино Кирилівно (або Галю), пробачте за те, що було вчора. Я так негарно зробив… Вітайте від мене Павла. Мушу на якийсь час виїхати з города.
Гілецький".
Далі подумав трохи й приписав ще: "Хотілося писати вам ще багато-багато… Та те не вийде, про що хочеться. Так, знаєте, мені самотньо".
Покликав Хведька, сина перукаря, і попрохав передати.
Далі забрав найнеобхідніше й пішов на вокзал.
Коли йшов, несподівано по-осінньому м’яке сонце розірвало де тонші хмари й бризнуло тихим світлом по блискучих від талого снігу тротуарах.
Таке воно – осіннє сонце.
IV
Мушля
Микола й не думав виїздити. Він був дома.
Цілий день, доручивши себе охороні свого "любого цербера" – старого господаря Калістрата Калістратовича, він лежав у ліжку, нещадно нищив зелену вогку махорку, пильно розглядаючи пухке від пороху павутиння по кутах безладної хати.
Самотнє глибоке вікно в товстому мурі справляло вражіння чогось середньовічного, чернечого й таємного. Такий вигляд мала ціла кімната. Склянки з рудою рідиною, дротики, папірці, товсті книжки – все це в якімсь гармонічному хаосі доповнювало безладну постать Миколи.
Думки його плутались божевільно. Та чи були це думки?
Якісь окремі моменти, незарисовані ескізи, що зростали до велетенських розмірів, неначе під склом мікроскопа, але, не позбавляючись своєї тьмяності, розпливалися в чорному космосі колосальним фіялковим колом, що зростало… І моторошно якось робилося, що меж цього дикого росту встановити не можна. Тихим німим переляком розчинялася душа у фіолетових дугах… І потім знову спокій і сама самота, що чатує під зеленими шибами вікна в осінніх сутінках, вибиваючи мить за миттю дощовими краплями – там за вікном.
Осінь, ця осінь, що якось несподівано обірвала листя з дерев, розпрозорила морозними голочками спраглу спеку, яка ще допіру розливалась золотою стернею, – ця осінь була якась незвичайна й закінчувала собою всю змору подій минулого літа. Але вона не зривала накупчених мук.
Важким туманом, немов мокрим простиралом, вона нерозв’язані збіги зап’яла, що божевільними кутами в роз’ятреній душі гніздилися.
Микола, борсаючись в безвихідних, диких площинах, завжди силою духу свого досі знаходив тихий спочинок, що й усім навколо радо зичив світлом своїх блакитних очей.
Микола схопився з ліжка. У кімнаті було зовсім темно. Лише тьмяною плямою виступав чотирикутник вікна. Здавалося, з темряви зовні хтось причаївся й пильно слідкує за кожним рухом, за кожною думкою… Нервовим рухом зап’яв вікно. Засвітив лямпу. Далі витяг зі столу товстий зошит у шкіряній палітурці й, одкривши посередині, спинив свої очи:
"…Прощайте, гранітні хижаки! Чи стрінемося колись із вами? А все ж лишаюся самотній".
– Далі, далі… Тут. Трохи раніше…
"20-го січня.
Чи сніг полонив сонце, чи воно його? Вони разом виїдають очи в своїм чарівнім поєднанні… Чорна ворона заглядала зі стежки своїми скляними, мов ґудзики, очима в мої очи, і я балакав з вороною!