Всі заціпеніли від його крику.
Першим оговтався Посейдон. Він схопив чоловічка впоперек тулуба й кинувся бігти коридором.
Коридори повужчали, термометр на Алісиному зап'ясті показував, що температура піднімається.
Раптом Юдзо зупинився й кинувся назад.
— Ти куди? — спитала Аліса.
— Не бійся, я зараз. Здається, я побачив одну річ...
Юдзо пробіг кілька метрів назад і нахилився. На підлозі лежав плаский червоний олівець. Точнісінько такий олівець мав батько Юдзо. Маленька золота квітка вишні була видавлена на його кінці.
— Це батько! — вигукнув Юдзо. — Я ж казав, що він тут!
Юдзо підхопив олівець і кинувся навздогін за Алісою.
Треба сказати, що всі ці події вмістилися, ну якнайбільше, в хвилину. Але й за хвилину може багато що статися. Якщо врахувати, що ніхто з утікачів не знав до пуття, куди бігти, не знав розташування коридорів і кімнат астероїда.
Юдзо пробіг кілька кроків і опинився на роздоріжжі Три однаковісіньких коридори відходили від головного шляху, як розчепірені пальці руки. Хлопчик прислухався. Йому здалося, що крик захопленого чоловічка долинає з правого коридора, і він, стискаючи в кулаці олівець, побіг туди.
Й цієї миті крик урвався.
А сталося це тому, що Аліса крикнула Посейдону:
— Відпусти ти його — він нас викаже.
— Що? — здивувався робот і поглянув на істоту, що пручалась у нього під пахвою. — В мене, мабуть, склероз. Я зовсім про нього забув.
Посейдон відпустив істоту на підлогу, і чоловічок, обурено лаючись, побіг коридором назад. Тоді Посейдон спитав:
— Нас замало. Де Юдзо?
— Він трішки відстав, — одповіла Аліса. — Щось знайшов. Зараз дожене.
— Чому ти мені зразу не сказала? — спитав Посейдон.
— Я гадала, що ти чуєш.
— Мабуть, він, — Посейдон показав услід дременулому чоловічкові, — так верещав, що я нічого не чув. Це моя провина. Коли бігаєш по підземеллях із дітьми, треба неодмінно оглядатися й перелічувати дітей.
Аліса не любила, коли її називали дитиною, але цього разу вона розуміла, що не повинна була залишати Юдзо самого. Тому вона першою побігла назад.
За кілька секунд вони добігли до роздоріжжя, біля якого щойно зупинявся Юдзо. Та вони вибігли з середнього коридорам а Юдзо побіг по правому. Й тієї миті, коли Посейдон і Аліса стояли розгублені, не знаючи, що робити далі, Юдзо вже був у полоні. У коридорі він зіткнувся з трьома роботами, які підхопили його і так швидко потягли далі, немовби хотіли допомогти йому бігти; у Юдзо перехопило подих.
Посейдон закричав:
— Юдзо! Юдзо Комура!
У відповідь зусібіч почувся тупіт. Тупіт залізних ніг Нічого не лишалося, як кинутися в лівий коридор. Переслідувачі були дедалі ближче. Посейдон крикнув:
— Біжи, Алісо, я затримаю їх.
— Нікуди я не побіжу, — відповіла Аліса. — Куди мені одній діватися?
На щастя, в ту секунду Аліса побачила збоку вузьку щілину — за нею драбину вниз.
— Посейдоне, сюди! — крикнула вона.
Аліса проскочила в щілину, Посейдон через силу протиснувся слідом.
Вони збігли драбиною вниз — драбина вилася гвинтом, щаблі її були іржавими, ніби тут давно вже ніхто не ходив.
Знизу долинало якесь дзуміння.
Драбина привела їх у новий коридор, цього разу його підлога була з квадратних залізних плит. Кроки по них гучно відлунювали — під плитами була порожнеча.
Через двадцять кроків попереду несподівано виросла глуха стіна.
Ззаду лунким гуркотом гриміли кроки роботів, які збігали драбиною.
Посейдон, зрозумівши, що далі відступати нікуди, розвернувся, готовий до бою. Аж тут одна з плит у них під ногами відсунулась убік і звідти почувся голос:
— Хутчіше, вниз!
Під плитою був темний простір, куди вела залізна драбинка. Аліса першою спустилася по ній, чіпляючись за щаблі. За нею з'їхав по драбинці Посейдон, котрий, хоч і здавався важким і незграбним, насправді був спритніший за будь-яку людину. Якось він навіть цілком серйозно готувався виступати поза конкурсом на олімпіаді з десятиборства. І запевняв, що чемпіоном би не став, але достойне місце зумів би посісти.
Ще більше, Посейдон, підкоряючись голосу, встиг засунути плиту.
Всі завмерли.
І вчасно. Зверху чути було кроки. Ось вони прогриміли по плитах, просто над головою. Затихли. Це означало, що переслідувачі зупинилися біля глухої стіни. Пролунали лункі удари — можна було здогадатися, що роботи перевіряють, чи нема в стіні отвору.
Потім, після паузи, знову почулися кроки. Вони рухались у зворотному напрямку. І куди повільніші й тихіші. Наче роботи були пригнічені й розчаровані. Ось вони вже цокають, віддаляючись, по щаблях гвинтової драбини... І тиша.
— Ніби обійшлося, — прошепотів Посейдон.
— Я радий, що зміг вам допомогти, — відповів приглушений голос.
Почулося шурхотіння, щось клацнуло, і потім спалахнув маленький жовтий вогник. На порожньому ящику посеред приміщення, куди вони потрапили, стояв каганець, налитий якоюсь рідиною. В ньому гніт. От цей сліпачок і загорівся, даючи слабке, непевне світло.
Вогник освітив обличчя дідуся. Худе, виснажене, стомлене.
Довге чорне з сивиною волосся спадало на щоки.
Дідусь був обірваний, обличчя почорніло й лише яскраві жваві чорні очі горіли серед білих білків.
11
Поліна відчайдушно пиляла стіну. Тонка щілина видовжувалась так поволі, що було ясно — не тільки за дві години, але й за дві доби їй не випиляти отвору. Та вона не здавалася.
Полінині руки заніміли, і їй довелося кілька разів припиняти свою відчайдушну роботу, щоб перепочити. Залізна пилюка побруднила руки, а шкіра на правій долоні напухла й навіть пішла кров.
Вжик-вжик — звучав напильник, і від цього одноманітного звуку дзвеніло у вухах. Поліна була так поглинута роботою й так старалася примусити себе пиляти й далі, хоч рука відпадала, що не почула, як двері в камеру знову відчинилися.
— Людино, — пролунав гучний, різкий металічний голос. — Припини свою роботу. Ти псуєш мій корабель, і користі від твоєї роботи немає, бо тобі ніколи не втекти від мене.
Поліна підхопилась, обернулася, намагаючись сховати напильник за спину.
У камері стояла нова істота.
Точніше, як подумала Поліна, це теж був робот. Тільки вищий за інших і страшніший.
Він був увесь у чорному, але зверху в нього був накинутий довгий широкий плащ, а на голові блискучий антрацитовий шолом із високим гребенем. Обличчя його було таке ж чорне, як у роботів, і пусте — без очей і рота. І тому не можна було збагнути, звідкіля лине голос.