Полковник Шабер

Страница 13 из 20

Оноре де Бальзак

Дервіль, сам того не знаючи, розгадав потаємну недугу, намацав рану, яка мучила графиню Ферро.

Вона прийняла його в зимовій їдальні, де снідала, водночас граючись із своєю мавпочкою, яка була прикута ланцюжком до дерев’яного бар’єра із залізними поперечками. Графиня була в прегарному пеньюарі, з-під чепчика недбало вибивалися кучері, від чого обличчя її здавалося пустотливим. Вона була свіжа й усміхнена. Стіл виблискував сріблом, позолотою, перламутром, у чудових порцелянових вазах стояли рідкісні квіти. Побачивши, в якій розкоші й шані живе дружина графа Шабера, забагатіла з того, що обідрала його, мов липку, тимчасом як бідак нидіє у вбогого молочаря, серед худоби, адвокат подумав: "Гарненька жінка ні за що в світі не визнає своїм чоловіком, ба навіть коханцем, старигана у зношеній шинелі, в перуці з клоччя та в дірявих чоботях". Усмішка, лукава й глузлива водночас, що з’явилась на Дервілевих устах, свідчила: в його голові зароїлися напівфілософські, напівіронічні думки, властиві людині, яка, з огляду на свою професію, проникає в суть речей, що стоять за оманою, яка затуляє сімейне життя більшості парижан.

– Добрий день, пане Дервіль, – озвалася графиня, не уриваючи свого заняття: вона напувала кавою мавпочку.

– Пані, – сказав адвокат гостро, обурений тим, як недбало кинула вона: "Добрий день, пане Дервіль", – я прийшов поговорити з вами про дуже важливу справу.

– Мені щиро шкода, але графа немає вдома…

– А я цьому вельми радий, пані. Було б справді шкода, якби він почув нашу розмову. До того ж я знаю від Дельбека, що ви волієте клопотатися своїми справами самі, не турбуючи графа.

– То я накажу покликати Дельбека, – сказала графиня.

– Він у даному випадку непотрібен, хоч який він спритний, – відказав Дервіль. – Послухайте, пані, досить одного слова, щоб ви зрозуміли серйозність свого становища. Граф Шабер живий.

– Невже ви гадаєте, що я серйозно сприйму таку небилицю? – мовила графиня й засміялася.

Проте за мить вона знітилася під твердим поглядом Дервіля, що, здавалось, проник їй у самісіньку душу.

– Пані, – провадив Дервіль з дошкульною поважністю, – ви й гадки не маєте, яка небезпека вам загрожує. Не казатиму ні про те, що існують документи, справжність яких незаперечна, ні про докази, які підтверджують, що граф Шабер живий. До того ж ви знаєте, що я не з тих, хто береться за сумнівну справу. Якщо ви наважитесь опротестувати нашу вимогу визнати акт про його смерть недійсним, ви програєте перший процес, а це допоможе нам виграти решту.

– Про що ви хочете зі мною говорити?

– Не про полковника і не про вас. І навіть не про те, які документи міг би скласти досвідчений адвокат, обізнаний з вельми цікавими подробицями цієї історії, а він чимало міг би знайти в листах, які ви одержали від свого першого чоловіка ще до пишного весілля з другим.

– Це неправда! – палко вигукнула графиня. – Я ніколи не одержувала листів від графа Шабера; а той, хто присвоїв собі ім’я полковника – інтриган, утеклий каторжник на взірець Коньяра. Навіть подумати страшно! То що ж, пане, виходить, полковник воскрес? Сам Бонапарт через свого ад’ютанта висловив мені співчуття з приводу його смерті на ратному полі, і мені й понині платять пенсію як його вдові. В мене було безліч підстав гнати геть усіх Шаберів, які сюди приходили, і я так само гнатиму всіх інших, які ще прийдуть.

– На щастя, пані, крім нас двох, тут нікого нема і ми можемо брехати, скільки нам заманеться, – холодно мовив Дервіль, котрий, подумки сміючись, умисне розпалював гнів графині, щоб вирвати в неї якесь зізнання, – звичайний прийом усіх юристів, що звикли не втрачати спокою, тоді як їхні супротивники чи клієнти або розгублюються, або лютують.

"Ну, двобій то й двобій!" – сказав сам собі Дервіль і вмить наставив пастку, щоб намацати вразливе місце графині.

– Пані, в нас є і докази того, що перший лист від вашого чоловіка ви одержали, – а в ньому були цінні документи…

– Неправда! Там не було ніяких документів!

– Отже, ви таки отримали того першого листа, – усміхнувся Дервіль. – От бачите, ви попалися в першу ж пастку, яку наставив юрист, – а гадаєте, що можете змагатися з правосуддям.

Графиня почервоніла, потім зблідла й затулила обличчя долонями. Та за мить до неї повернувся спокій, властивий таким жінкам, і вона сказала:

– Оскільки ви повірений того, хто називає себе Шабером, то зробіть ласку й…

– Пані, – урвав її Дервіль, – поки що я так само і ваш повірений, як і полковників. Невже ви гадаєте, що я хочу втратити таку поважну клієнтку, як ви? Але ж ви не хочете вислухати мене!

– Кажіть, пане, – мовила вона люб’язно.

– Ви привласнили собі весь статок графа Шабера, а його відштовхнули. Цей статок величезний, а граф через вас змушений старцювати. Пані, адвокати вміють бути красномовними, коли красномовні справи, за які вони беруться; я маю на увазі обставини, що можуть збурити проти вас громадську думку.

– Годі, пане, – сказала графиня, розгнівана тим, що Дервіль повертав її так і сяк, мов на рожні, – коли навіть припустити, що ваш Шабер справді живий, суд підтвердить мій другий шлюб – адже в мене двоє дітей… А я поверну панові Шаберу двадцять п’ять тисяч франків – ото й усього.

– Пані, ми не знаємо, як поставиться суд до моральної суті справи. Якщо, з одного боку, є мати з двома дітьми, то, з другого, є людина, роздавлена нещастями, людина, яка завчасно постаріла через вас, через те, що її зреклися. Де граф Шабер знайде собі дружину? До того ж чи мають судді право переступити закон? Для них ваш шлюб із полковником – правомочний і має перевагу. А що вас буде виставлено в чорному світлі, то ви ризикуєте придбати ще одного – несподіваного – супротивника. Ось від якої небезпеки, пані, я хотів би вас остерегти.

– Ще одного супротивника? – спитала вона. – Якого ж це?

– Графа Ферро, пані.

– Граф Ферро дуже прихильний до мене і шанує мене як матір своїх дітей…

– Не кажіть таких дурниць юристам, які звикли читати в серцях, – урвав її Дервіль. – Зараз пан Ферро далекий від того, щоб розірвати шлюб і, я певен, обожнює вас, але якщо йому хтось скаже, що ваш шлюб може бути визнаний недійсним і що його дружину громадська думка може затаврувати як злочинницю…